Данина Каталонії - Джордж Орвелл

приїзду стало розслідування звинувачень проти РПМЄ та справи зникнення Ніна. Прієто, міністр національної безпеки, Ірухо, міністр юстиції, Сугазагоїтья, міністр внутрішніх справ, Ортега-і-Ґассет, генеральний прокурор, Прат Ґарсія відмовилися визнати, що лідери РПМЄ винні у шпигунстві. Ірухо додав, що він вивчав матеріали справи, і жоден з так званих доказів не витримує критики, а документ, який нібито підписав Нін, нічого «не означає», тобто насправді є фальшивим. Прієто вважав лідерів РПМЄ відповідальними за травневі вуличні безлади у Барселоні, проте відкидав думку, що вони — шпигуни фашистів. «Найважливіше те, — додавав він, — що арешти лідерів РПМЄ не погоджувались урядом. Усе це робилося поліцією без нашого дозволу, і відповідальність за це несе не очільник поліції, а його оточення, де, як виявилося, багато комуністів». Далі він назвав ще справи, сфабриковані поліцією. Ірухо рішуче заявив, що поліції! стала «квазі-незалежною» й, по суті, перебувала під впливом іноземних комуністичних елементів. Прієто дав зрозуміти делегації, що уряд не може дозволити собі ображати комуністів, оскільки росіяни постачають Іспанії зброю. Коли в грудні прибула наступна делегація на чолі з Джоном Макговерном, членом англійського парламенту, то почула фактично такі ж відповіді. Міністр внутрішніх справ Сугазагоїтья повторив слова Прієто, щоправда, трохи відвертіше. «Ми отримуємо допомогу від Росії, а тому змушені дозволяти те, що нам самим не до вподоби». Ілюстрацією до автономії поліції може слугувати той факт, що навіть маючи на руках наказ, підписаний директором в’язниць та міністром юстиції, пан Макговерн та інші делегати так і не змогли потрапити до однієї з «таємних в’язниць» комуністичної партії в Барселоні[37].

Як на мене, цього більш ніж достатньо, щоб зрозуміти ситуацію. Звинувачення у шпигунстві ґрунтувались виключно на статтях комуністичних газет та заявах співробітників таємної поліції, контрольованої тими ж комуністами. Лідери РПМЄ, сотні й тисячі їхніх послідовників досі перебувають у в’язницях, а комуністи останні шість місяців продовжують вимагати страти «зрадників». Натомість Негрін та інші не піддаються на провокації й відмовляються влаштовувати масове побиття «троцькістів». Зважаючи на тиск, що здійснюється на них, вони й справді виграють від дотримання свого слова. Тим часом, з огляду на всі наведені мною цитати й докази, надзвичайно складно повірити в те, що РПМЄ — фашистська шпигунська організація, хіба якщо вважати, що Макстон, Макговерн, Прієто, Ірухо та Сугазагоїтья й багато інших також служать фашистам.

І нарешті, давайте поговоримо про те, чи були члени РПМЄ «троцькістами». Зараз це слово вживають дуже часто, але спотворюють його значення, і робиться це навмисне. Отож, слово «троцькіст» означає:

1. Людину, яка, як і Троцький, виступає за «світову революцію» й проти «соціалізму в одній країні». Таку людину ще можна назвати революційним екстремістом.

2. Члена організації, головою якої є Троцький.

3. Перефарбованого фашиста, який видає себе за революціонера, саботує СРСР, дії якого спрямовані на розкол та підрив лівих сил.

У першому сенсі РПМЄ можна назвати троцькістами. Але так само можна назвати англійських I.L.P. (лейбористи), німецьких S.A.P., лівих соціалістів у Франції тощо. Проте РПМЄ не мала жодних зв’язків з Троцьким чи троцькістськими («більшовицько-ленінськими») організаціями. Коли розпочалася війна, троцькісти інших країн, які прибули до Іспанії (усього чоловік п’ятнадцять чи двадцять), спочатку працювали на РПМЄ, себто на партію, найближчу до них за політичними поглядами, але не вступали в неї. Згодом прибічники Троцького отримали від нього наказ відмежуватися від політики РПМЄ, й троцькістів вигнали зі штабів РПМЄ, хоча деякі залишилися служити в ополченні. Нін, який став лідером РПМЄ після того, як фашисти захопили його попередника Мауріна, був колись секретарем Троцького. Декілька років тому він покинув Троцького і створив РПМЄ шляхом об’єднання комуністичних опозиціонерів та існуючої партії — блоку робітників і селян. Саме цей колишній зв’язок Ніна і Троцького комуністична преса залюбки використовувала на підтвердження того, що РПМЄ — троцькісти.

Але за цією ж логікою можна стверджувати, що англійська комуністична партія насправді є фашистською організацією, оскільки Джон Стрейчі певний час був пов’язаний із сером Освальдом Мозлі.

У другому сенсі, точному визначенні слова, РПМЄ абсолютно не була троцькістською організацією. Це дуже важливо, оскільки більшість комуністів вважають, що троцькіст у другому сенсі є конче троцькістом у третьому сенсі, себто організація троцькістів — це, по суті, звичайнісінька собі фашистська шпигунська машина. На термін «троцькіст» звернули увагу під час російських показових судів, а тому обізвати людину «троцькістом» — все одно, що назвати його вбивцею, провокатором тощо. Водночас кожен, хто критикує політику комуністів, обов’язково стане «троцькістом». То чи можна тоді стверджувати, що всяк, хто проповідує політику революційного екстремізму — союзник фашизму?

На практиці залежно від умов може бути як завгодно. Коли Макстон з делегацією прибули до Іспанії, «Вердад», «Френте Рохо» та інші іспанські комуністичні газети одразу оголосили його «фашистом-троцькістом», шпигуном гестапо і тому подібне. Проте англійські комуністи вчинили мудро й не повторювали подібних закидів. В англійських комуністичних газетах Макстона назвали просто «реакційним ворогом робітничого класу». Розмитість цього поняття робить його напрочуд-зручним. Причина такої обережності — декілька хороших уроків, що засвоїла комуністична преса і які навчили її не зводити наклепів. Вагомими доказом того, що все це брехня, є той факт, що ці звинувачення не повторили у країні, де кожне слово необхідно підтверджувати.

Може здатися, що звинувачення проти РПМЄ я обговорював набагато довше, ніж належить. Порівняно з бідами громадянської війни подібні міжусобні чвари між партіями, з притаманними такій ситуації несправедливістю й фальшивими звинуваченнями, можуть здатися тривіальними. Насправді це не зовсім так. На моє переконання, такі наклепи й кампанії в пресі, точніше погляди, які вони нав’язують, можуть завдати значних збитків справі боротьби проти фашистів.

Хто хоч трохи на цьому розуміється, знає, що комуністична тактика розправлятися зі своїми політичними опонентами, вигадуючи про них різні нісенітниці, зовсім не нова. Сьогодні вони нападають на «Троцького-фашиста», вчора були «соціал-фашисти». Минуло лише шість чи сім років відтоді, як російські державні суди «довели», що лідери Другого Інтернаціоналу, включаючи, наприклад, Леона Блума та визначних членів Лейбористської партії Англії, готували змову з метою вторгнення в СРСР. Але сьогодні французькі комуністи з радістю приймають Леона Блума як свого лідера, а англійські комуністи правдами й неправдами намагаються потрапити до лейбористської партії. Навряд чи воно того варте, навіть з погляду правовірних послідовників. А поки не доводиться навіть сумніватися, що звинувачення у «троцькізмі-фашизмі» сіють розбрат і ненависть. Рядових комуністів спонукають до безглуздого полювання на відьом, себто троцькістів, а партіям типу РПМЄ залишається один незручний вихід — просто перетворитися на антикомуністів. Можна сказати, що починається небезпечний розкол