Сховай мене від темряви - ПерсеФона
— Стій! — Рявкав Пан. Зараз він прийняв свою справжню потворну подобу. Підійшов до Мойр, які сховалися біля ніг сліпої старої. Він не міг їх дістати та не міг нічого з ними зробити.
— Ви… — Шипів він, — пожалкуєте. Де його нитка! — Пан несамовито вив. Він жбурляв на різні боки речі Мойр, хапав нитки, але вони проходили крізь його лап. Врешті його око помітило, що Лахесис щось ховає за спиною, — вона… — Вказав Пан сватії. І та наблизила своє понівечене обличчя до Лахесис. Та від страху закрила очі й випустила товсту плетену нитку сріблястого кольору. Пан підхопив її та зник.
Ми бігли під рясним дощем. Вже настала ніч. Не знаю як, але Вадим вивів нас до храму. З розбігу він вдарив кулаком о двері.
— Відчиняйте!
— Хто — небудь, будь ласка. Відчиніть! — Благала я. Ми чули якісь звуки всередині. Проте до нас лунали інші, надприродні ззовні. Істоти, більш схожі на обвуглені тіла намагалися підступитися до воріт. Вони падали на коліна і повзли. Обгоріли тіла… Деяким вдалося дістатися сходинок, але далі їх не пускала якась сила. Щось, в що вірив Саман і ті віряни. Наразі я і сама вірувала і молилася. Врешті ми почули глухий удар. Хтось впав і двері храму врешті відімкнулися. Нас впустив Сава. На підлозі валявся помічник жерця Максим.
— Він не хотів відкривати. А я почув тебе. — Він по-дитячому помацав моє волосся. Звісно, у Сави приступ. То він мав силу дорослого чоловіка, то був як маленька дитинка. А іноді, як зараз, і те й інше одночасно.
— Дякую тобі. Ви тут одні? — Але він не встиг відповісти, блискавка освітила зал: храм був полон людей. Вони перелякано жалися один до одного. Всі вікна храму не були закриті фіранками й гроза витанцьовувала крізь них. Вона освічувала диких істот за вікном і бродячих мертвих наречених. Я вимокла до нитки. Навіть зараз із моєї голови стікали краплі дощу. Я змерзла і трусилася як цуценя. Сава хапав мене за руку.
— Ти будеш моєю мамою?
— Так любий, за хвилинку. Тут є ковдра?
— Є.
— Принеси, будь ласочка.
— А потім будеш мамою?
— Так, буду. — Ми переглянулися з Вадимом. Що робити далі ніхто не знав.
Буря панувала вже декілька годин. Дощ несамовито бив дах старенького храму. Вітер знаходив щілини й зі свистом проникав у середину будівлі. При кожному такому звуку люди ахали й збентежено озиралися. Блискавка щохвилини зазирали у вікна, під бій грому здригалася підлога. Ніхто не намагався проникнути до храму. Якийсь чоловік сидів біля вікна. Він підглядав за вулицею і робив коментар щонайменшій дрібниці, яку міг виглядіти. Так ми знали, що мерці блукають по долині. Сава спав на лавці, головою він вмостився мені на коліна, я ніжно гладила його голову. Серце краялося від думки про те, що з ним буде, якщо нас не стане. Кому він тоді потрібен? Аутентичне 18-ти річне хлоп’я? Як довго зможе жити він у притулку? Адже Віктор влаштував туди Саву з проблемами, йому довго відмовляли, проте Віктор був наполегливим. Куди, до речі, подівався Віктор? Я не бачила його… Навіть і не пам’ятаю, коли. Щось ворухнулося на стелі. Якась велика тінь промайнула над жертовником. Люди в жаху заворушилися. Вадим закрив мене собою. Зі сторони жертовника вийшов Ілай.
— Нельотна погода! — Сказав він обтираючи обличчя рушником. — Я позичив у вас. — Сказав він помічнику жерця, який вже отямився і насуплено молився, чи спав? Ілай кинув в нього рушник і присів коло мене. Люди дивилися збентежено. Ілай озирнувся і махнув рукою: «Йдіть собі. Я зайшов через задні двері, вони були відчинені». Останнє слово він промовив по складах, явно натякаючи помічнику Максиму про його нерозсудливість. «В першу чергу, потрібно було зачинити всі входи та виходи!». Максим знов ткнувся носом у руки, складені в молитовній позі.
— Що там? — Спитала жіночка, біля якої тулилася дівчинка.
— Бог мій, що ви тут робите з дитиною?
— Ми не встигли поїхати.
— Там суцільний жах!
— Ілай!
— Пробач. Відведіть дівчинку, будь ласка. — Та послухалася, але всі інші наполегливо стояли коло нас. — Я ніколи не бачив такої кількості істот, вони наче зібралися на свято якесь. Де не кинь оком, вони скрізь.
— Як ви сюди дісталися? — Ми знов переглянулися з Вадимом, знали, що Ілай пересувався по повітрю, але не скаже він цього?
— Прилетів. — Відповів він. «Жартівник», — сказав хтось і всі розійшлися по кутках. Нікому не потрібно було пояснювати, що тільки світанок вноситиме ясність в дану ситуацію. Вже пошепки Ілай добавив: «Покійниці ходять навколо храму. Вони утворили живий ланцюг. При чому в два кола, одне — за часовою стрілкою, друге — проти. Це частина ритуалу». Я навіть не могла уявити це жахіття.
— Дістатися вогнищ, ми не зможемо просто так. В повітрі повно тварюк.
— Яка різниця, запалимо ми їх чи ні! Як це врятує нас?
— Може не надовго, але відкине цих істот в пекло. Особливо сватію. Вогнище буде мати неабияку силу. Від нього я і мої побратими зможуть запалити стріли та повбивати якомога більше мерців. Адже ті не бояться сонячного світла. І вже через тиждень ми будемо мати пандемію зомбі.
— Я цього не знала.
— Ілай, — я подивилася на Вадима, — дай нам хвилинку. — Той кивнув і відійшов до чоловіка біля вікна. Ілай наразі нагадував мені хлопчисько
