Сховай мене від темряви - ПерсеФона

хотіли зняти кімнату ближче до води. Вона начебто відганяла істот. Він не знав, так це чи ні. Але часто бачив, як Вартові звозили сюди закутані в біле простирадло тіла. Кидали їх у воду, з його місточка, до речі. Вєня (так його називала мати в дитинстві, так і стали звати в дорослому житті) удавав, що нічого не бачив. Це їх справи, він тут просто рибалить. Вартові підкидали йому декілька срібних монет, коли проходили повз. Він знав, що його місток закінчувався там, де починалося глибоке урвище на дні річки. Тому туди й скидали те, що привозили. Вєня був впевнений, що то покійники. Навіщо і чому, це не його справи. Звісно, те, що сталося в Тихому Притулку, збентежило Веніаміна Варфоломійовича. Тепер туристів поменшає, подумав він, коли зачиняв двері перед парою молодих людей. Це сталося на другий день свята. За ними гналося декілька істот, вони несамовито кричали та благали пустити їх. «Що ви, дітки! Ви привели цих потвор до мого будинку». Він зчепив руки в молитві, розгойдувався назад і вперед, поки істоти рвали тих людей. «Яке горе!», але відразу інша думка прийшла йому в голову. Один із молодиків, який винаймав у нього кімнату, був завзятим рибалкою. Що ж, Вєня із заздрістю роздивлявся його риболовні снасті. І саме їх власника вбиває зараз істота. Тепер молодик мертвий і його спінінг не пропаде даремно. Зараз Вєня сидів на низькому стільчику на краю місточка. Засмальцьована бейсболка була натягнута майже до носа. Рибак спав міцно затиснув в руці привласнені снасті. Декілька разів протяжно захропів, почесав великий жирний живіт. Спочатку йому здалося, що то риба виринула і дивиться на нього. Він посунув бейсболку з лоба і придивився. Ні, то стирчали голови. Одна, дві… Десять, все озеро було усіяне головами. Голови почали збільшуватися і на берег виходили мертві дівчата. Всі одягнуті у весільні сукні. На їх обличчях застигла крива і небезпечна посмішка, так посміхаються божевільні. Одна за одною покійниці збиралися на місток. Вєня схопився, перечепився через відро, в яке він складав рибу і повалився на дерев’яну трухляву підлогу. Перевернувшись на спину і маючи надію вижити, він виставив руки вперед. Може вони пройдуть повз нього як це робили Вартові, може вони його не помітять. Але лисі голови наречених останнє, що побачив у своєму житті старий рибалка.

Живі мерці — армія мертвих дівчат охопила долину. Шкіра їх обтягнула бліді обличчя. Дівчата схожі на скелети. Вони усміхалися. Вираз їх облич небезпечно навіжений. Їх худі руки хапали кого тільки могли. Мерці полювали зграєю. Єдине, що давало можливість уникнути їх — швидко бігти. Покійниці ходили повільно. Проте вони навіювали такий страх, що тіло завмирало. Мене знудило. Не буває такого, я не бачила ще стільки живих мерців водночас. Але вони тут, а Вадим десь там. Якщо ці істоти ще коло таверн, то можливо, ще не дісталися Дівочого Поля. Я побігла. Дворами, садами. Мерці переважно рухалися прямо по центральних вулицям, іноді міняли рух, якщо ловили жертву. Я добігла врешті до Поля. Посеред нього стояло два вогнища в два метри. Вони були окреслені червоним колом. Вадим ладно порпався ще із сухим гіллям. Над нами збиралися темно-сині хмари, вже почав накрапувати дощ.

— Вадиме!

— Полю? Що сталося? — Він обтер піт з обличчя футболкою.

— Там мерці. Майже все місто охоплено.

— Мерці?! Треба ховатися. Ти чого тут?

— Боялася за тебе, — сказала я переводячи дух, — хотіла попередити. Кажуть вони вийшли з Озера, ще день! Хоча це не новина вже. — В його очах на мить засяяв теплий вогник, я про нього піклувалася і ризикнула життям прийшовши сюди. Вираз його обличчя змінився за мить.

— Все погано, Поля. Так в пророцтві сказано. Коли мерці повстануть із темних вод в денному світлі, одразу після них прийде блідолика сватія. А від неї нас може захистити… Навіть і не знаю хто. Пішли!

— Куди ти! В місто не можна, навряд чи ми пройдемо там.

— То куди ж нам йти?

— До лісу. Там є хатинка, я там ворожила.

— Так, я знаю, де вона знаходиться. Але як це місце нас захистить? — На галявині вже рухалися декілька десятків покійниць. Сукні гойдалися в такт нерівній ході, на тілах що розкладалися. Попереду них йшло те, що колись було Льокою. Її тіло було зшите чорною товстою ниткою, нога все ще перебувала в гіпсі. Роздуте від води обличчя мало вираз навіженої. Воно кричало і шипіло. Страшне видовище. «Нам потрібно поквапитися», сказав Вадим уводячи мене в ліс.

Дощ не вщухав десь близько пів години. Важкі краплі барабанили о дах, відстукували заупокійну, так мені здавалося. Я сиділа на підлозі обнявши коліна, Вадим боронив двері. Тут не було ані кропової води, ані важких засувів на вікнах, ані будь-якої меблі, щоб забарикадувати двері. Навіть жодної меблі. Хата була пуста. Складувалося враження, що це давно покинутий будинок. На вулиці панувала буря. Нам нічого не було чутно. Крізь фіранки й не видно. В домі суцільна темрява. Я молилася, щоб мерці не дісталися до нас. Ці істоти їли людей, роздирали живцем. Від одних цих думок мені ставало зле. Однак я все думала про Ілая, де він, чи знайде нас. Що робити, коли прийде блідолика сватія.

— Вадиме… — Невпевнено погукала я.

— Що? — Відповів він пошепки.

— Про яке пророцтво ти казав?

— Що? — Вадим підійшов ближче до мене.

— Ти казав, що в пророцтві сказано про мерців, які вийдуть вдень із темної води. А після них прийде сватія…

— А, так. Це пророцтво знайшов Ілай, ще років сімдесят тому. Ми перебували в Будапешті. Його запросили перекласти деякі манускрипті, які знайшли на розкопках Скіфського погребу. Втім, Ілай не звернув тоді уваги на них. Я наполіг, щоб він залишив собі копії фотографій тих манускриптів. Не знаю, чому. Мене зацікавило те, що там був достеменно описаний обряд розкладання та запалення вогнища для нареченої. Якщо вона має обрати серед двох, або більше претендентів на її руку. Я зробив так, як було сказано в манускрипті.