Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок

Гість зірвався з місця, притуливши долоню до грудей, і в його блакитних очах майнула гіркота, яку він проте швидко заховав.

– Пані Софіє…

– Перепрошую, Модесте, що змусила вас чекати.

– Це ви прийміть мої найщиріші вибачення. Михайлина… у неї бувають… нервові зриви, ви ж знаєте. Якщо ви вирішите закликати поліцію, я прийму це, як належить. Ця історія, здається, ніколи не закінчиться…

– Прошу сідати, Модесте.

Художник сів, звісивши світловолосу голову і час від часу нервово посмикуючи свої пшеничні вуса над гладко виголеним підборіддям. Частіше бував у роз’їздах, аніж вдома, а коли жив і творив тут, за стіною, у майстерні палацику Стики, там завжди клубочився тютюновий дим.

Видно, бракувало йому зараз люльки.

– Я вас не затримаю. Останні місяці я тільки й чую, що про цю історію…

Він здригнувся, а його погляд потемнів.

– Так сталося, що ми з вами сусіди, і я дозволю собі бути з вами відвертою. Я не піду на поліцію, а взамін очікую, що ви покладете край цій історії.

– Ви теж вважаєте, що я маю викликати його на дуель?

– Боронь Боже!

Він кинув на неї здивований погляд. Був на років десять молодшим за неї із прекрасною європейською освітою, але всі львівські пліткарі та пліткарки були певні, що то старий дідуган, який розмальовує церкви десь по селах, кинувши молоду дружину напризволяще, і коли на горизонті з’явився молодий перспективний красень-художник, не дивно, що юні серця запалали пристрастю, і ніц з тим не поробиш… Михайлина справді була молодшою за чоловіка років на дванадцять, вони зайняли помешкання з майстернею років два тому, і від з’ясовувань стосунків поміж ними палацик Стики не раз здригався від цоколя до даху.

– Модесте, ви маєте зробити все, щоб ці розмови припинилися, але в жодному разі не давати поживи для нових пліток. Кому ви довіряєте?

– Нікому, – буркнув Модест.

– Подумайте. Це має бути особа поважна і шанована, до слів якої прислухаються люди. До слів якої прислухався б ваш… суперник і зник з вашого життя.

Модест зірвався на рівні ноги. На щоках заходили жовна.

– Юліан… називав себе моїм товаришем й учнем, мав доступ у мій дім, ми разом розписували храми, він казав, що шкіру дав би здерти за мене, а сам!.. Я розірвав з ним усякі стосунки, а ви питаєте, хто б міг… – Модест замовк і прикипів поглядом до неї. Минуло кілька хвилин, поки він заговорив знову, хитаючи головою від здивування. – Як я не подумав?… Митрополит – то справді та людина…

Софія приклала пальця до губ і підвелася, даючи зрозуміти, що розмову завершено. Згадуючи, де вона поклала аспірин, бо голова розколювалася страшенно.

Модест озирнувся на двері дитячої кімнати і вражено пробурмотів:

– Ваш чоловік – найщасливіший з-поміж смертних…

– …Ядвіго, Єво, Дзідзі, ходіть-но сюди! – сплеснула вона руками, коли сусід відкланявся, а вона притисла пальці до скронь, перечікуючи пульсацію болю. – Завтра ми пакуємо речі. Ядзьо, ви можете поїхати з нами, якщо забажаєте. Якщо ні – я завтра вас розрахую.

– Пані з’їжджає? Знайшлис’ти ліпше мєшканє? Далеко стонд?

– У Франценсбадені. Це неподалік Карлсбадена.

І додала, побачивши, як покоївка напружено морщить чоло:

– Це в Чехії.

1919 рік…

Софія вийшла з поруйнованого приміщення головної пошти на залиті сонцем вулиці Львова і хвилю постояла, даючи втомленим очам заспокоїтись. Але вони знову засльозились, не рятувала навіть жалобна вуалетка на капелюшку.

Треба було одягти старий капелюшок із широкими крисами, а не цей новомодний мацьопий ток![69] Але Дзідзі, придбавши для неї новий костюм, що складався з чорного прилягаючого жакета з великими ґудзиками і спідниці-годе, яка відкривала кісточки, забажав, щоб вона вийшла в люди у ньому.

Саквояж значно полегшав після того, як вона відправила посилку в Белелуї; великий годинник на фасаді пошти показував полудень, Софія перейшла на тінистий бік вулиці, дісталася перехрестя й тільки тепер побачила масштаби руйнувань.

Пошта, кам’яниці поблизу неї і церква Святого Духа носили на собі сліди воєнних дій, наче поранені – шрами. Усюди стояли риштовки, будівельне начиння, метушилися робітники.

І ще. Усі вивіски Львова водномить стали польськими. А може, просто вона давно не виходила в люди?…

По вулиці Сикстутській продзеленчав електричний трамвай.

Софія піднесла голову і на протилежному боці вулиці побачила Вацлава. І серце впало.

У гранато`вому мішкуватому костюмі з тростиною в руці і з трохи більшим, ніж у неї саквояжем, він похмуро провів поглядом трамвай і рушив у її бік. І десь на половині дороги вздрів її, нерухому, на розі Словацького і Сикстутської.

Погляд побіг від неї в один бік, у другий, зрештою повернувся, і Вацлав завершив свій шлях, уставши на хідник поруч з нею.

– Моє шанування, Софіє, – підніс він канотьє і похмуро кивнув на будівлю пошти. – «Та ж війна з одних причин може в світі бути: щоб свої і людські кривди відвернути…»

Вона не ворухнулася.

– Як нікуди не квапишся, то можемо прогулятися до парку Костюшка.

Майже не змінився за цей час, тільки сивини побільшало і хода стала важчою, приземленішою.

Вона пригадала, скільки сивини в її волоссі, й очі знову засльозилися. А от куди щойно квапилася, вже й не згадає…

У парку можна було спокійно уявити, що ніякої війни ніколи не було. І що вони – разом…

– Я чув, що ти успішно лікуєш рак шийки матки радієм? – почав Вацлав і напевно сам здивувався тому, з чого почав.

– Так, за методикою Склодовської Марії.

– А я завідую кафедрою біохімії при медичному факультеті.

– Мої гратуляції… Помовчали.

– А школа сестер-акушерок теж твоїх рук діло?

– Моїх.

– Я так і знав. Далі практикуєш своє зелолічництво?

– І не тільки.

– А… як Дзідзі?

– Не вельми файно…

– Може, я куплю йому скрипку, ти ж хотіла, Гварнері чи… чи самого Страдіварі?…

– Не треба.

Розмови не вийшло. Розпрощалися й пішли кожен у своєму керунку.

Софія сіла на трамвай, вийшла на Городоцькій з допомогою люб’язного юнака, який стривожено запитав, куди її допровадити, різко висмикнула свою руку з його і швидко пішла, майже побігла до свого дому. Важко дихаючи, дісталася свого поверху, влетіла в хату, здерла з голови капелюшок і припала всім тілом до великого портрета в позолоченій рамі на стіні.

І застогнала-завила не своїм голосом…

До війни все ще якось трималося купи. Мали кожен свою практику, займалися наукою, підростали діти, намагалася з ними не розставатися, а раптом хтось із них прокинеться серед ночі і захоче її поцілувати, а її не буде?