💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок

Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок

Читаємо онлайн Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
збираємося і їдемо до Карлсбадену! Курорт нам не завадить, ще й практику там із тобою розпочнемо…

– Я б хотіла до Львова…

– І до Львова ще встигнемо.

І він цілує її. І в цю мить вона чує, як у помешканні прокидаються діти.

1910 рік…

Софія натягує довгі замшеві рукавички до ліктів, поправляє бузковий капелюшок, поля якого загнуті донизу і затіняють лице, а колір відповідає кольору клітинок, манжет і комірця її оксамитового костюма, бере свій ридикюль-муфту і всміхається, побачивши, що до почекальні заходить директор Народної Лічниці, чоловік імпозантний, із невеликим черевцем і сивиною у волоссі, поважний і шанований у Львові та за його межами доктор усіх лікарських наук. Вбраний у темно-сіру візитку, смугасті штани на кант, білий кабат і білосніжну сорочку з високим комірцем та темною краваткою, пан директор кладе свого циліндра на психу,[65] неспішно наближається до неї, мрійливо підкручує свого вуса…

– Ви сьогодні неперевершені, Софіє Атанасієвно.

– Ви теж, Євгене Івановичу.

– Йдете відпочивати?

– Йду, з вашого дозволу, важкий видався день…

– Може, вас провести, Софіє Атанасієвно? Наскільки мені відомо, чоловік ваш у Карлсбадені на курорті відпочиває, чом би й нам не дозволити собі трохи того віддиху?

Софія чинно зітхає, розглядається по боках і… легенько стукає його ридикюлем по плечу.

– Генцьо, а якщо нас хтось почує? Ти уявляєш, які будуть наслідки? Весь Львів пліткуватиме, що пан директор Лічниці, якою опікується сам митрополит, заграє зі своєю кузиною? Ніхто ж не знає, що в тебе просто встрентний характер…

– А думаєш – не пліткують? Про тебе, про мене, про кожного, хто бодай чогось досяг у житті. Я взагалі дивуюсь, як львівські ґаздині ще не кидають тобі під ноги розжарене вугілля. Ще й як пліткують! Як про отих твоїх сусідів. Чомусь нікого не цікавить, що в Галичині смертність дітей і частота вад від пологових травм найвища у Європі! А от історія походеньок молодого красеня-художника до юної дружини його підстаркуватого вчителя – така цікава, що вже рік про неї весь Львів говорить і ще не один рік говоритиме! Чи буде процес сатисфакції гонорової в суді, чи вони просто натовчуть один одному пики? Чи позувала оголеною юна німфа для свого коханця, чи в самій білизні?

Генцьо втомлено прикриває очі долонею.

– Ти зробив неможливе, Генику, ти зумів об’єднати українство Галичини довкола ідеї створення українського шпиталю, – і Софія продекламувала: – «для надання безкоштовної лікарської допомоги вбогим хворим мешканцям Львова та усієї Галичини без різниці віровизнання та національності». У мене на прийомі бувають різні жінки, декому я можу допомогти, декому – ні, але всі в один голос твердять, що якби не цей шпиталь, їм би не було куди податися. А нині ти на всю Галичину оголосив про заснування нашого лікарського товариства, яке буде домагатися утворення Української лікарської палати і видання фахового лікарського часопису нашою мовою. А твоя ідея видати словник української медичної термінології? Я просто зобов’язана долучитися до цієї благородної справи. Ти навіть не уявляєш, яку велику справу робиш!

– Я б нічого не зміг без твоєї підтримки, Софіє Атанасієвно. Недарма наші пацієнти кличуть тебе святою Софією. Дозволь, я проведу тебе, – і він простягає до неї зігнуту в лікті руку.

Софія спирається на неї, і вони виходять із почекальні ординації на сходи, а ними – до виходу.

– Щоб пліткували?

– Щоб заздрили підстаркуватому лікарю, який веде попід руку таку ладну кобіту.

– Ти вже по-львівськи балакаєш… А мені вже сорок п’ять. Господи, як час летить!

– А хто у своїх листах стільки всього писав про Львів, що я хоч-не-хоч, а мусив тут оселитися? І не пасує вам нагадувати мені про мій вік, люба кузино.

– А пам’ятаєш, як?…

– …Як ти ховалася в нашій бібліотеці, а я мусив тебе прикривати перед мамцьою? Звісно, пам’ятаю…

…Вечоріло. Святоюрська гора з митрополичими садами, позолоченими жовтнем, урочисто поглядала на Львів своїм бароковим собором. Давній мурований будинок на її узбіччі, який митрополит офірував Народній Лічниці, дістав нове життя в цьому цілющому, намоленому місці…

Розпрощавшись із братом, Софія рушила вулицею Петра Скарги додому.

З Лічниці до її дому – п’ять хвилин ходу, але Софія звернула на доріжку, яка вела через густі «плантації» дерев і кущів, чередованих із травниками,[66] повз кляштор Сакре-Кер.

Спогади, які нахлинули після розмови з Геником, потребували трохи часу і дещицю безцільного блукання, щоби знову заховатися в куточках її душі…

Звук поцілунків та пристрасні стогони з-за найближчого дерева повернули Софію на землю. Вона пришвидшила крок, а сполохана пара кинулася навтьоки.

Десь поруч захрипів кінь, і цокіт копит та скрип візка ознаменували дострокове завершення потаємної рантки.[67]

Софія посміхнулася, вийшла до кам’яниці, схожої на корабель, і, минаючи її головну браму, помітила, як за нею зникає жіночий силует.

Пройшовши далі до бічної брами в чиншовій частині кам’яниці, Софія ввійшла до під’їзду. Крізь вітражі над сходами пробивалося примарне вечорове світло, роблячи вузькі з крутими закрутами кам’яні сходи дорогою в потойбіччя. Світловий скляний ліхтар на даху, призначений для освітлення сходового маршу, знову не працював.

Війнув протяг, Софія взялася за коване поруччя, і в ту ж секунду хтось учепився їй ззаду у волосся з криком:

– Чого за мнов шпигуєш, римундо?![68] Шпигуй за своїм чоловіком, чи думаєш, жи він там нікого не грає, поки ти тут?!

Софія, не пам’ятаючи себе від несподіванки та болю, вхопилася за пальці, які тягнули її волосся, хриплий голос кричав і кричав щось їй над вухом, чіпкі руки трясли її, аж в очах зарябіло… і раптом все припинилося.

Вона отямилась на сходах, притуленою до стіни, якийсь чоловік бігав довкола, кроплячи її водою – хоч не святою? – потім її взяли попідруки й повели на другий поверх до винайнятої Вацлавом оселі – чому ти не зі мною, тюльпане? – де покоївка з дітьми вже чекали на неї.

Дванадцятилітня Єва дивилася на все це неподобство переляканими очиськами, а на два роки старший Дзідзі мужньо взяв на себе обов’язки глави сім’ї, пропонуючи мамі склянку води, а сестрі – йти грати гами, доки вчителька музики не назвала її нездарою.

Софія нагадала собі, що вона лікар, скомандувала синові забрати сестру до дитячої, чоловікові, який тупцював біля входу, вказала на фотель навпроти себе, а сама з допомогою хатньої робітниці дійшла до лазнички, там вони разом привели трохи в порядок її геть знищену зачіску і промили подряпини на шиї, і вона вийшла до гостя

Відгуки про книгу Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: