Енн у Домі Мрії - Люсі Мод Монтгомері

Голос його урвався від вибуху тамованих почуттів. Він відвернувся, сховавши обличчя в зігнутій у лікті руці, і здригався всім тілом. Енн дивилася на нього, бліда й ошелешена. Вона й уявити цього не могла! І все ж… чому вона не змогла такого навіть уявити? Тепер це здавалося природним і неминучим. Власна сліпота дивувала її. Проте… проте… цього не могло статися в Чотирьох Вітрах! Будь-де у світі людські почуття могли кинути виклик законам моралі — та аж ніяк не тут! Леслі неодноразово приймала пожильців упродовж останніх десяти років, і нічого подібного не відбувалося. Але, вочевидь, ніхто з них не був такий, як Оуен Форд, та й жвава, жива Леслі цих останніх літніх місяців була вже не тією колишньою відлюдькуватою господинею сірого дому понад струмком. Ох, бодай хтось мусив це припустити! Чому панна Корнелія була така недбала? Панна Корнелія, завжди готова бити на сполох, коли йшлося про чоловіків! Енн відчула дивну лють на панну Корнелію. Потім вона тихо застогнала. Хай із чиєї вини, та шкоди було заподіяно. А Леслі… що буде з Леслі? Саме це найбільше хвилювало Енн.

— Леслі знає про це, пане Форд? — ледь чутно запитала вона.

— Ні… ні… якщо тільки вона сама не збагнула. Я ж не міг виявитися таким нікчемним мерзотником, щоб розповісти їй, пані Блайт. Але я не можу не кохати її… от і все… і не можу зносити цю муку.

— А вона теж кохає? — запитала Енн. Проте, щойно ці слова злетіли з її вуст, вона відчула, що казати їх було не слід. Оуен Форд у відповідь надто енергійно похитав головою:

— Ні… ні, звісно ні. Та я міг би стати гідним її кохання, якби вона була вільна… я знаю, що міг би.

«Вона теж кохає, і він це зрозумів», — подумала Енн; уголос же відказала співчутливо, проте несхитно:

— Але вона не вільна, пане Форд. І все, що ви можете — це мовчки піти, лишивши її наодинці із власним життям.

— Я знаю… знаю, — простогнав Оуен. Він сів на трав’янистім березі струмка й тужливо задивився на брунатну воду. — Я знаю, що нічого не можу… лише сказати: «На все добре, пані Мур. Дякую за вашу турботу впродовж цього літа», — достоту так, як я сказав би це уважній, присадкуватій, хазяйновитій господині, яку сподівався тут зустріти. Потім, як годиться, я сплачу за житло й поїду. Усе так просто! Без жодних сумнівів… і вагань… світ за очі навпростець. І я піду, пані Блайт… не бійтеся, що я цього не зроблю. Тільки легше було би пройти по розжарених плужних лемешах…

Енн здригнулася від болю, що лунав у його голосі. У цій ситуації вона не мала чого сказати. Про докори не могло йтися, поради були зайві, слова співчуття видавалися марним блюзнірством перед лицем страждання цього чоловіка. Вона могла хіба що мучитися, разом з ним заплутавшись у павутині співпереживання й жалю. Серце їй боліло за Леслі. Хіба мало випало горя на долю нещасної дівчини?

— Мені не так важко було б їхати звідси, від неї, якби вона лиш була щаслива, — зненацька палко мовив Оуен. — Але думати про її безрадісне існування… розуміти, як вона житиме тут… Ось що найгірше! Я готовий віддати життя, щоб зробити її щасливою — і я нічим не можу допомогти їй… нічим! Вона навіки прикута до цього хворого бідолахи, і їй нема чого чекати від долі… окрім старіння й довгої низки порожніх, беззмістовних, змарнованих літ. Мені нестерпна сама думка про це! Але я мушу поїхати й жити своїм життям, ніколи не зустрічатися з нею й завжди пам’ятати, що їй доводиться зносити… Це жахливо… жахливо!

— Це дуже тяжко, — зажурено відказала Енн. — Ми, її тутешні друзі, знаємо, як їй погано.

— Коли вона так щедро обдарована! — вів далі Оуен, не бажаючи миритися з несправедливістю. — Її врода — лиш найменша з її чеснот… а вона найвродливіша жінка, що я зустрічав. Який у неї сміх! Я все літо намагався раз по раз її розсмішити, щоб тільки мати щастя почути його. А її очі — так само глибокі й сині, як води затоки, отам! Я ніколи не бачив таких синіх очей… і таких золотих кіс! Пані Блайт, ви колись бачили її коси розпущеними?

— Ні.

— Я бачив… одного разу. Того дня я пішов на маяк — ми з капітаном Джимом збиралися на риболовлю, але на морі здійнявся шторм і я повернувся додому. Вона, вважаючи, що цілий день буде сама, вирішила скористатися з нагоди й помити коси. Я бачив, як вона стояла на ґанку й сушила їх на осонні. Вони струмували їй до самих стіп, ніби фонтан рідкого золота. Вона помітила мене й кинулася в дім, а вітер підхопив її коси й закрутив довкола неї — Даная в розсипах золотого дощу! Не знаю, чому, але саме в ту мить я збагнув, що кохаю… кохаю відтоді, як уперше побачив її на ґанку в яскравому світлі супроти вечірньої темряви. І вона мусить жити тут, доглядаючи Діка, заощаджуючи на всьому, щоб так-сяк провадити злиденне існування, доки я кохатиму її безплідно й саме тому не здатен буду навіть допомогти їй, як то міг би зробити друг. Нині вночі я ходив попідбережжю до світанку й міркував про це. Та хай там що, я не шкодую, що приїхав у Чотири Вітри. Хай як погано те, що є — а ще гірше було б ніколи не зустріти Леслі. Кохати її й покинути — це пекучий, виснажливий біль… але зовсім не покохати її — це неможливо собі навіть уявити. Певно, усе це звучить, як марення божевільного — наші страждання завжди лунають безглуздо, коли вбрати їх у порожні, недосконалі слова. Але страждання даються нам не для того, щоб говорити про них… лише для того, щоб відчувати їх і зносити. Дарма я, напевне, почав цю розмову… та вона допомогла… бодай трохи. Принаймні тепер я зможу чемно поїхати завтра, не влаштувавши сцени. Ви ж будете писати мені, пані Блайт, і вряди-годи розповідати, що нового у Леслі?

— Авжеж, — відповіла Енн. — Шкода, що вам час повертатися — ми стали такими добрими друзями й нам дуже вас бракуватиме. Якби не ваше почуття до Леслі, ви могли б іще колись приїхати сюди на літо. Можливо, потім… коли ви забудете…

— Я ніколи не забуду — і ніколи не повернуся в Чотири Вітри, — рішучо урвав її Оуен Форд.

Сад огорнули