Енн у Домі Мрії - Люсі Мод Монтгомері
— Ні, вона померла, коли я ще був малий.
— Несправедливо це, що я, живий, чую звістку про її смерть, — зітхнув капітан Джим. — Але я дуже тішуся, що ви тут. Це мовби як вертає мене в дні моєї юності. Ви ще не знаєте, яке то благо. Пані Блайт має цей дар, і часто робить таке для мене.
Капітан Джим розхвилювався ще понад те, коли почув, що Оуен — справжній письменник. Так він назвав його й відтоді дивився на нього, як на вищу істоту. Капітан Джим знав, що Енн також пише, але не сприймав цього серйозно. Він був певен, що жінки — то премилі створіння, яким треба надати право голосу й усе, чого вони хочуть — хай благословить їх Господь! — але жодна жінка не спроможна написати гідної книжки.
— Гляньте оно на те «Шалене кохання», — міркував він. — Його написала жінка — і ви погляньте лиш: сто три розділи, коли на все те стало б і десяти. Лихо в тім, що жінки не знають, коли вже слід зупинитися. А вся суть письменства в тому, щоб знати це.
— Пан Форд хотів би почути якусь вашу історію, — мовила Енн. — От хоча б ту, про капітана, що збожеволів та уявив себе Летючим Голландцем.
То була найкраща з історій капітана Джима. У ній поєдналося страшне й кумедне і, хоч Енн чула її вже кілька разів, вона сміялася з неї так само щиро й здригалася так само налякано, як Оуен Форд. За цією історією ринули й інші, позаяк капітан Джим мав того вечора слухачів собі до душі. Він розповів, як із його вітрильником був зіштовхнувся пароплав, як він жив у піратів на одному з островів Малайського архіпелагу, як на його кораблі сталася пожежа, як він допоміг політичному в’язневі втекти з Південноафриканської республіки,[29] як одного разу восени його корабель зазнав аварії на Островах Мадлен, і він мусив провести там скрутну зиму, як на палубу корабля вдерся тигр, як команда здійняла бунт і висадила його на голому й безлюдному острові, та ще багато інших, трагічних, кумедних і неймовірних оповідок. Таїну моря, чари далеких земель, дух пригоди й радість світу — усе відчували разом із ним його слухачі. Оуен Форд сидів, зіперши голову на руку й гладячи Першого Помічника, що муркотів у нього на колінах, і не зводив захоплених очей з виразного, зморшкуватого обличчя капітана Джима.
— Чи не покажете ви панові Форду вашу «книгу життя», капітане Джим? — запитала Енн, коли капітан урешті-решт оголосив, що історій на сьогодні досить.
— О, та навряд чи він захоче перейматися таким, — відповів капітан, потай знемагаючи від бажання все ж показати Оуенові свою книгу.
— Я дуже хотів би поглянути на неї, пане Бойд, — мовив Оуен. — Якщо вона бодай наполовину така цікава, як ваші історії, вона варта того, щоб її прочитати.
Удавано неохоче капітан Джим витяг свою «книгу життя» зі старої скриньки й простягнув Оуенові Форду.
— Не схочете ви, певно, розбирати мої карлючки. Я чоловік неграмотний, — завважив він мимохідь. — А це так написав, для малого Джо. Він часто вимагає щось йому розповідати. Учора приходить сюди й каже мені, так мовби невдоволено — а я був витягав із човна двадцятифунтову тріску, то він каже: «Дідо Джим, хіба тріска — не звірина нерозумна?»[30] Бачте, я казав йому, що слід бути добрим до всякої звірини нерозумної й ніколи її не кривдити. Я виплутався був, відказав, що тріска нерозумна, проте не звірина, але Джо тим не вдовольнився, і я мовби як теж посмутнів. З тими малими пронозами треба кожне слово пильнувати. Хто-хто, а вони — то вже бачать вас наскрізь.
Промовляючи все це, капітан Джим краєчком ока стежив за Оуеном Фордом і, побачивши, що гість поринув у читання, рушив усміхнений до буфета, щоб заварити чай. Оуен Форд відірвався від «книги життя» лиш на те, щоб випити чаю, так само неохоче, як скупар відводить погляд від золота, і, щойно зробив останній ковток — пожадливо кинувся знову до грубого тому в шкіряній палітурці.
— Можете взяти її з собою, коли хочете, — недбало мовив капітан Джим, наче «книга життя» й не була його найбільшою коштовністю. — А я мушу піти припнути човна до палі. Онде шторм насувається. Ви бачили, яке сьогодні небо? «Згортай вітрило, коли хмари нагострило».
Оуен Форд радо пристав на пропозицію капітана Джима дати йому книгу із собою. Дорогою додому Енн розповіла йому історію зниклої Маргарет.
— Який дивовижний чоловік цей капітан! — мовив Оуен. — Яке цікаве було в нього життя! Він за тиждень мав стільки пригод, скільки ми й за багато років не маємо. Ви гадаєте, усі його історії правдиві?
— Авжеж. Я певна, що капітан Джим не може збрехати; та й усі тутешні його знайомі переконують, що саме так воно й було. Колись тут жило безліч його товаришів, які могли підтвердити кожнісіньке його слово. Він — один з останніх капітанів старого гарту, що їх так багато було свого часу на нашім острові. Тепер їх переважно вже немає серед живих.
Розділ 25
СТВОРЕННЯ РОМАНУ
Наступного ранку схвильований Оуен Форд примчав до маленького Дому Мрії.
— Пані Блайт, це розкішна книга… розкішна! Якби я міг скористатися цим скарбом, я написав би роман року! Як ви вважаєте, капітан Джим дозволить мені зробити це?
— Чи дозволить? О, я певна, він буде щасливий! — вигукнула Енн. — Правду кажучи, я на це й сподівалася вчора, коли привела вас туди. Капітан Джим завжди мріяв про того, хто міг би гідно написати книгу його життя.
— Ви зможете сьогодні ввечері піти зі мною на маяк, пані Блайт? Я сам запитаю в нього дозволу написати роман, проте хочу, щоб ви сказали, що розповіли мені історію зниклої Маргарет і запитали, чи дозволить він мені ввести її в роман як основну сюжетну лінію, котра пов’яже між собою найрізноманітніші фрагменти «книги життя» в гармонійну єдність.
Капітан Джим невимовно зрадів, коли Оуен Форд розповів йому про свій намір. Нарешті його виплеканій мрії судилося здійснитися, а «книзі життя» — стати дарунком світу. Утішило його й те, що за лейтмотив роману Оуен вибрав історію зниклої Маргарет.
— Це вбереже її ім’я від забуття, — тихо проказав він. — Ось чому я хочу,
