Енн у Домі Мрії - Люсі Мод Монтгомері

— Будемо співпрацювати, — удоволено мовив Оуен. — Ви дасте романові душу, а я тіло. О, капітане Джим, удвох ми напишемо чудову книжку. І станемо до роботи негайно.

— Подумати лиш — мою книгу писатиме онук шкільного вчителя! — вигукнув капітан Джим. — Ваш дід був мені найдорожчим другом. Я гадав, що іншого такого в цілому світі нема. Тепер я бачу, нащо мусив стільки літ чекати. Мала з’явитися гідна для того людина. Ваше місце тут — у вас живе дух цих старих і суворих скель… Тільки ви спроможні написати мою «книгу життя».

Вони тут-таки й постановили віддати Оуену для праці маленьку кімнатку при вітальні на маяку — адже капітан Джим мав бути весь час поряд для консультацій із мореплавства, у якому Оуен був цілковитим неуком.

Сам Оуен наступного ж ранку став до написання книжки, у яку вклав усю свою душу. Що ж до капітана Джима — того літа він був найщасливішим зі смертних. Він дивився на кімнатку, де працював Оуен Форд, як на священну обитель. Оуен детально обговорював зміст роману з капітаном Джимом, проте не показував йому рукопису.

— Зачекайте, доки книжка вийде із друку, — незмінно повторював він. — Тоді ви прочитаєте одразу все й належно опрацьованим.

Оуен ретельно вивчав описані в «книзі життя» факти й творчо їх використовував. Він так багато міркував про зниклу Маргарет, що вона стала для нього реальною, живою особистістю й ожила на сторінках його роману. Що далі посувалася робота над книжкою, то з більшим задоволенням і палкішим завзяттям працював Оуен Форд. Він дозволяв Енн і Леслі читати рукопис і висловлювати зауваження, а в основу заключного розділу, що його втішені критики згодом назвали ідилічним, лягла ідея, котру запропонувала Леслі.

Енн тішилася й вітала себе зі своєю удачею.

— Я з першого погляду збагнула, що Оуен Форд — саме той, хто повинен зробити це, — розповідала вона Гілбертові. — В очах його було знати й почуття гумору, і пристрасну, тонку натуру, а саме це, вкупі з талантом добирати меткі й виразні слова, і потрібно для написання такої книжки. Йому судилося створити цей роман, як сказала би пані Лінд.

Оуен працював від ранку до полудня; пообіддя ж зазвичай присвячував веселим прогулянкам у товаристві Блайтів. Незрідка до них долучалася й Леслі, позаяк капітан Джим намагався частіше забирати до себе Діка, щоб дати їй змогу розважитися. Вони каталися на човні вздовж гавані й прегарних в’юнких річок, що впадали в неї; пекли на багатті молюсків, яких знаходили попідбережжю; збирали суниці на гряді піщаних дюн; рибалили з капітаном Джимом; полювали сивок на прибережних луках та диких качок у бухтах — принаймні полювали чоловіки. Надвечір вони блукали густими квітучими полями попід золотавим місяцем, або ж умощувалися у вітальні маленького Дому Мрії, де прохолодні морські вітерці вряди-годи змушували їх розпалювати вогнище в каміні, — і милувалися яскравим полум’ям від хмизу, розмовляючи про все, що лиш могло цікавити щасливих, завзятих і розумних молодих людей.

Леслі дуже змінилася, відколи розповіла Енн, що мала до неї ворожість. Не було ні сліду колишньої холодності й відчуженості, ані тіні смутку в її очах. Украдене дівоцтво мовби повернулося до неї в зрілі жіночі роки — її душа яскріла свіжими барвами, наче духмяна квітка. Під час тих сутінкових літніх розмов ніхто не жартував дотепніше й не сміявся веселіше, ніж вона. Коли часом Леслі не могла провести вечір із друзями, усі вони відчували, що їхній розмові бракує чарівного, витонченого присмаку. Її врода сяяла у світлі пробудженої душі, як сяяла б досконала, молочно-біла ваза з найтоншої порцеляни, якби всередині її палахтіла ясно-рожева лампа. Коли-не-коли Енн відчувала, що її сліпить ця невимовна краса. Що ж до Оуена Форда, то Маргарет зі сторінок його роману, хоч і мала м’які темні коси й принадливо-бліде обличчя дівчини, зниклої півстоліття тому «попід склепінням вод, де спочиває Атлантида», була наділена душевними рисами Леслі Мур, які розкрилися перед ним тими погідними вечорами в гавані Чотирьох Вітрів.

То було незабутнє літо — одне з тих, що рідко бувають у житті людини, проте лишають у розкішний спадок по собі коштовні спогади, і, повнячись ясною погодою, веселими розмовами й забавами та радісними усмішками друзів, так наближаються до бездоганності, як то лише можливо в цьому світі.

— Це було надто прекрасно, щоб тривати довго, — зітхнула Енн одного вересневого дня, коли знайомий ледь колючий вітерець і глибокий синій відтінок поверхні затоки вперше нагадали їй про те, що осінь уже зовсім близько. Того ж дня Оуен Форд оголосив, що завершив свій роман, а його відпустка добігла кінця.

— Звісно, я ще працюватиму над книжкою — перероблятиму, скорочуватиму, — казав він, — та загалом вона готова. Якщо мені вдасться знайти видавця, найімовірніше, вона побачить світ наступного літа чи осені.

Оуен не сумнівався, що знайде видавця для роману. Він був певен, що написав добру книжку, яка здобуде належне визнання… книжку, що житиме тривалим і повнокровним життям. Він знав, що вона принесе йому славу й багатство, — а втім, дописавши останній рядок, похилив голову на стіл, і довго сидів так, міркуючи не про те, як сумлінно вдалося йому попрацювати.

Розділ 26

ЗІЗНАННЯ ОУЕНА ФОРДА

— Шкода, що Гілберта немає вдома, — мовила Енн. — Він мав поїхати до Глена — Аллан Лайонз зазнав серйозної травми. Гілберт, вочевидь, повернеться пізно… проте він сказав мені, що завтра неодмінно встане раніше, щоб попрощатися з вами. Так прикро. Ми із Сьюзен хотіли влаштувати веселу прощальну вечерю.

Вона сиділа біля струмка в саду на невеличкій лавці, яку змайстрував їй Гілберт. Оуен стояв навпроти неї, зіпершись на стовбур жовтої берези, мов на бронзову колону. На його блідому лиці було знати сліди безсонної ночі. Енн поглянула на нього й замислилася: чи відпочив він за це літо так, як мав би, щоб оклигати після хвороби? Чи не перевтомився, працюючи над романом? Раптом вона згадала, що весь минулий тиждень вигляд у нього був не надто гарний.

— Я навіть радий, що лікаря Блайта немає, — поволі відказав Оуен. — Я хотів поговорити з вами сам-на-сам. Я мушу з кимось поговорити — інакше збожеволію. Ось уже тиждень я хочу поглянути правді у вічі… я намагаюся й не можу. Я знаю, що можу сказати вам… знаю, що ви зрозумієте. Жінка з такими очима, як ваші, завжди зрозуміє. Ви з тих, кому люди звіряють усе. Пані Блайт, я кохаю Леслі. Кохаю! Та самого цього