Євпраксія - Павло Архипович Загребельний
Яке приємне описування справ благочестивих! Як підіймають вони наш дух! Як радують вони нас, коли ми сприймаємо їх і слухом нашим і зором! І все ж через жорстокість свого серця ми, нещасні, зостаємося при своїх лінощах».
Із «Хроніки» Тітмара Мерзебурзького. 1018 рік
БОЖЕВІЛЛЯ
Усе зоднаковіло, не могла второпати, чи то Майнц, чи Вормс, чи Шпеєр, над усіма городами повисла густа стіна осіннього дощу, життя її теж стало затьмарене, мов осіннє небо, лишалася сама, відірвано від неї всіх, окрім Журини, тепер жила тільки згадуваннями, мандрувала в рідну землю все частіше й частіше своєю змученою уявою, а тут нічого не бачила, не могла збагнути, де вона й навіщо. Там, удома, радіють пришестю дощів, а тут дощі спадають прокляттям. Там ніжність ніколи не знає каламутних вод, а тут усе спливає глиною, брудом, глузливими водами втоми.
Нестерпними стали ночі, коли зненацька прокидалася, з жахом згадувала все, що з нею сталося, бігала по темній, безмежно просторій імператорській ложниці, плакала. Імператриця, сягнула найвище за всіх і самотніша за всіх. Ось спала, як той Яків, що поклав у голови камінь і приснилася йому драбина, поставлена на землю, а верх її сягав аж неба. Символ уявлень про світ: сходження внизу вгору, розділення на висоту й пониження, хто піднявся, той уже не повинен опускатися, бруд унизу, нагорі світло, чистота, благородство.
А вона що вище підіймалася, то в більший бруд попадала. Жила серед самотності, пересудів, вкрадливих поглядів, тихих шепотів, брудних натяків. Безсила будь-що зробити, будь-чим зарадити.
Для всіх людей любов — це вибавлення, радість, найвищі захвати, для неї ж оберталася прокляттям. Люди, які любили її, приносили їй завжди страждання. Батько, мати, брат, навіть Журина, хоч яка добра. Вона поселила в ній знання про чеберяйчиків, яких не дано нікому її ніколи бачити. Мабуть, існує воля злих сил. Звідки вона? І чи над кожним? І чому? І чи є рятунок? Чи є сподівання вибавлення? Чи можна уникнути, усунутися, сховатися, дати перепочинок змученій жертві?
Воля злих сил нависає, мов загроза. Над усіма й завжди, але скупчується лише над окремими. Звуть їх нещасними. Колись вона вважала, що досить поїхати далеко — і тоді втечеш од злої сили і від власного нещастя. Щодалі їхала, то більше заплутувалася в сіті нещастя. Воля злих сил… Чому скупчилася на ній? Відплата за вроду? За походження високе чи за низьке? Чи відомщення за матір, яка знехтувала своїм родом і переповнилася князівською пихою, а це не минає безкарно ні для кого. Над пею тяжіла зла воля від самих народин, тепер переконалася в тому.
Двірські дами перешіптувалися: чого їй ще треба? На пишних прийомах сиділа на подвійному троні поряд з імператором, мала на золотистому своєму волоссі золоту корону імперії, перед нею падали навколішки, їй цілували руку найдостойніші мужі, за неї пито на учтах, за неї молилися в соборах. Чого їй треба?
Ніхто не бачив того, що не дано бачити. Бо життя щоденне розполовинене на видиме й приховане. Ніхто не бачив її дикої самотності, розпачливої безнадії, була коло неї тільки Журина, разом плакали потай, аби ніхто не бачив і не чув, хоч, здається, чути й не було кому: імператор несподівано оглух. Напади глухоти почалися в нього ще після отого триденного стояння на морозі в Каноссі, приходили завжди з настанням дощової пори, холоду й пронизливої вільгості. Легко міг приховувати свою глухоту, бо ж був імператор, належалося йому повелівати, наказувати, кого б мав слухати? Він був імператор — більше ніхто. Керувався голосом власного розуму й серця, а їх почує навіть глухий.
Імператор повинен так чи інакше бути відокремлений від низького світу, йому потрібен спокій для думання, для високих вирішень, об нього, як об підніжжя високої гори, хай б'ються тисячі людей з їхніми дрібними клопотами, метушнею, нікчемністю, а він повинен перебувати в хмарах, у гордій самотині. Єдиний Заубуш знав про глухоту імператорову, як і про все інше, але він уміло уникав у такі дні мовлення, а лиш слухав і ляпав повіками на знак зрозуміння й покірливості. Євпраксія не знала цього, тому в неї почалися химерні розмови з Генріхом, од яких, вона відчувала це виразно, неминуче мала збожеволіти.
Вона: Невже у всій вашій імперії ллє отакий нудний дощ?
Він: Становище імператриці зобов'язує.
Вона: Я не люблю води. Серед води людина завжди надто гостро відчуває свою самотність.
Він: Сьогодні я пришлю вам нові прикраси, їх привезено від французького короля. Я шкодую, що померла ваша тітка Агнеса, яка була королевою Франції. Прийміть мої співчуття.
Вона: Мені хочеться жити.
Він (усміхаючись): Страх підданих — річ зрозуміла, а на примхи жінок-володарок нема ради.
Вона: Боже мій, невже це примхи?
Він: Ми нікуди більше не поїдемо.
Вона: Я нікуди й не хочу, бо від себе нікуди не втечеш. Але мені сумно й гірко!..
Він: Імператорові доводиться любити більше замки, ніж ситі городи, воїнів більше, ніж купців, битви більше, ніж мир.
Вона: Боже, я ніколи не знала, що доля імператриці може бути такою тяжкою!
Він: Церква вимагає віри, а я хочу суперечки.
Вона: Людина повинна жити красою, добром, правдою, інакше навіщо ж жити!
Він: Велич виснажує, до цього треба бути готовим завжди. Велич — це звір, який вимагає щораз нової поживи. Зате нічого не може бути вищого!
Вона: А хто відвзаємнить мої зітхання, мій крик, мій цілунок?
Він: У Саксонії знову бунтують барони. А ця всесвітня блудниця Матільда Тосканська одружила зі собою дурнуватого хлопчиська — Вельфа Баварського.
Вона: Я нічого не хочу знати про цих людей! Що мені до них?
Він: Про Карла Беликого казано, що він більше уваги надавав користі держави, ніж упертості окремої особи. Хотів би нагадати вам ще й те, що Карл вельми любив чужоземців і виявляв велику турботу при їхньому прийомі, так що численність їхня видавалася небезпідставно обтяжливою не тільки для двору, але й для цілої держави. Та він, по величі своєї душі, не надавав ваги таким міркуванням, бо й найбільші невигоди в цьому випадку винагороджувалися славою щедрості і ціною доброго імені. Германські імператори мали за жон грецьких царівен, але руської царівни не
