Розфарбований птах - Єжи Косінскі

Лише обличчя досі було живе; решти тіла я не відчував: здавалося, воно зрослося з кригою. Я спробував поворушити ногами та ступнями.

Визирнувши з ополонки, я побачив, що хлопці вже зникали вдалині, зменшуючись із кожним кроком. Коли вони відійшли на достатню відстань, я виліз на кригу. Мій одяг наскрізь промерз і хрускотів із кожним рухом. Я пострибав і помахав заціпенілими ногами та руками, потер тіло снігом, але тепло повернулося лише на кілька хвилин, а потім знову зникло. Я обв’язав ноги лахміттями, що залишилися від штанів, витягнув з ополонки жердину й важко сперся на неї. Вітер налітав на мене збоку, й трудно було дотримуватися одного напрямку. Втративши останні сили, я взяв жердину між ноги й тягнувся на ній, наче їдучи верхи на закоцюблому хвості.

Я повільно шкандибав від халуп до лісу, що виднівся віддалік. Був уже майже вечір, і коричнюватий сонцевий диск перерізали прямокутні обриси дахів та димарів. Кожен порив вітру крав у мене дорогоцінні залишки тепла. Я знав, що не можна відпочивати та зупинятися бодай на мить, поки не дістануся до лісу. Я вже бачив візерунки кори на деревах. Із-під куща вистрибнув наляканий заєць.

Коли я дістався до найближчих дерев, у голові запаморочилося. Мені здавалося, що тепер літо врозповні й над головою гойдається золоте пшеничне колосся, що Евка торкається мене своєю теплою рукою. Я бачив їжу: велетенську миску приправленого оцтом, часником, сіллю та перцем м’яса; горщик зернистої вівсянки, здобреної квашеною капустою і соковитими шкварками; гарно порізані скибки ячмінного хліба, розмочені в борщі з ячменем, картоплею та кукурудзою.

Я зробив ще кілька кроків замерзлою землею та опинився в лісі. Ковзани чіплялися за коріння й кущі. Затнувшись, я присів на повалений стовбур і майже відразу втопився в гарячому ліжку, серед м’яких гладеньких нагрітих подушок та перин. Усе розчинилося в задусі літньої ночі, наповненої п’янкими, вологими, ароматними туманами.

14

Я прокинувся на низькому широкому ліжку під стіною, вкритий смушком. У кімнаті було спекотно, і миготливий вогник товстої свічки вихоплював брудну підлогу, побілені вапном стіни й солом’яний дах. Із камінної полиці звисало розп’яття. Біля нього сиділа жінка й пильно дивилася на полум’я. Вона була боса і в тісній спідниці з грубої тканини. Кептар із кролячого хутра з численними дірками був розстібнутий до пояса. Помітивши, що я прокинувся, ґаздиня підійшла і сіла на ліжко, що застогнало під її вагою. Жінка підняла рукою моє підборіддя й уважно подивилася на мене. Очі в неї були водянисто-блакитні. Усміхаючись, жінка не прикривала рота рукою, як водилося серед місцевих. Натомість вона демонструвала два ряди кривих жовтих зубів.

Вона озвалася до мене місцевою говіркою, яку я погано розумів. Постійно називала мене бідолашним циганчуком і маленьким єврейським знайдою. Спершу вона не повірила, що я німий. Час від часу жінка зазирала мені до рота, плескала мене рукою по горлу, намагалася налякати; але я не озивався, і вона покинула свої спроби.

Жінка нагодувала мене густим гарячим борщем і ретельно оглянула відморожені вуха, долоні та ступні. Сказала, що її звуть Лабіна. Я почувався задоволено й безпечно. Лабіна мені дуже подобалася.

Удень вона прислужувала в будинках заможних селян, де хворіли дружини або було забагато дітей. Часто жінка брала мене з собою, щоб я міг порядно попоїсти, хоча в селі казали, що мене слід здати німцям. У відповідь на такі зауваги Лабіна вибухала прокльонами й кричала, що перед Богом усі рівні, а вона не Юда, щоб продавати мене за тридцять срібняків. Увечері Лабіна зазвичай приймала в хаті гостей. Чоловіки, яким вдалося вислизнути з дому, приносили горілку або кошики з їжею.

У хаті стояло одне велетенське ліжко, на якому легко могло вкластися троє. Між краєм ліжка та стіною був широкий простір, де Лабіна склала мішки, старі ганчірки й овечі шкури, влаштувавши там постіль для мене. Перед тим, як приходили гості, я завжди йшов на боковеньку, однак часто прокидався від їхніх співів і галасливих тостів, тож лише вдавав, що сплю. Ризикувати я не хотів, а Лабіна не раз грубо казала, що я заслужив на горіхи. Майже не розплющуючи очей, я спостерігав за тим, що відбувалося в кімнаті.

Пиятика починалася й тривала до пізньої ночі. Коли всі розходилися, один із чоловіків зазвичай залишався. Вони з Лабіною сідали під теплою пічкою й пили з одного горнятка. Коли вона починала непевно хитатися й нахилятися до чоловіка, він клав велетенську потемнілу від роботи руку на її в’ялі стегна й повільно забирався під спідницю.

Спершу Лабіна видавалася байдужою, а потім трохи пручалася. Другою рукою чоловік ковзав з її потилиці під блузку й стискав груди так сильно, що жінка починала скрикувати і хрипко дихати. Іноді чоловік уклякав на підлозі й, стискаючи обома руками жіночі сідниці, агресивно припадав до її лона й кусав його через спідницю. Часто він навіть бив її туди ребром долоні, й тоді Лабіна складалася навпіл та стогнала.

Вони задмухували свічку й роздягалися в темряві, регочучи, лаючись, наштовхуючись на меблі та одне одного, нетерпляче зриваючи одяг і перевертаючи пляшки, що потім котилися підлогою. Коли вони гупалися на ліжко, я боявся, що воно їх не витримає. Поки я думав про щурів, що жили з нами, Лабіна та її гість товклися на ліжку, захекано смикаючись, згадуючи то Бога, то чорта, і чоловік завивав, як пес, а жінка рохкала, мов порося.

Часто посеред ночі я виринав із туману снів та просинався на підлозі між ліжком і стіною. Ліжко наді мною тремтіло, соване тілами, що судомно вовтузились. Кінець кінцем воно повзло нахиленою підлогою аж до центру кімнати.

Залізти назад у постіль, із якої я впав, не вдавалося, тож доводилося прослизати під ліжком і штовхати його назад до стіни. Потім я повертався на свою постіль. Холодна брудна підлога була вогка та вкрита котяками і рештками птахів, яких коти притягали сюди. Повільно просуваючись у темряві, я розривав товсте павутиння, і налякані павуки стрибали мені на обличчя й волосся. Маленькі теплі мишачі тільця розбігалися по своїх нірках, наштовхуючись дорогою на мене.

Торкаючись до цього темного світу власною плоттю, я завжди відчував огиду та страх. Я вилазив із-під ліжка, витирав з обличчя павутиння і, здригаючись, чекав вдалої нагоди, щоб посунути постіль назад до стіни.

Очі поступово звикали до темряви.