Розфарбований птах - Єжи Косінскі
Тепер я почав розуміти причини неймовірних успіхів німців. Хіба ж священик не пояснював якось селянам, що німці полюбляли воювати ще в сиву давнину? Мир ніколи їх не приваблював. Вони не хотіли обробляти землю і не мали терпіння, щоб цілий рік чекати на врожай. Німці віддавали перевагу нападам на інші племена, в яких можна було відібрати харчі. Мабуть, тоді сили зла помітили німців. Палко бажаючи нашкодити всім, люди погодилися продатися до останньої нитки. Саме тому вони володіли такими блискучими здібностями й талантами. Саме тому вони могли нашкодити іншим своїми вишуканими способами. Їхній успіх був порочним колом: що більше вони шкодили, то більше діставали від диявола таємної сили. Що більше диявольської сили вони мали, то більших успіхів домагалися своїми лихими намірами.
Ніхто не міг їх зупинити. Вони були непереможні й майстерно виконували свої обов’язки. Вони заражали ненавистю інших, прирікали на знищення цілі народи. Напевно, кожен німець продавав свою душу дияволові ще при народженні. Ось що стало джерелом їхньої сили та моці.
У темній клітці я вкривався холодним потом. Я теж ненавидів безліч людей. Скільки разів я мріяв про той час, коли матиму достатньо сили, щоб помститися, спалити до пня їхні селища, отруїти їхніх дітей та худобу, завести їх до вбивчих боліт? З певного погляду, я вже був на службі в сил зла й уклав із ними угоду. А тепер мені потрібна була їхня підтримка, щоб розповсюджувати зло. Зрештою, я досі був дитиною; і сили зла мали причину повірити, що майбутнє я присвячу їм, що кінець кінцем моя ненависть і жага до злодіянь виростуть, як згубний бур’ян, і засіють собою чимало полів.
Я почувався сильнішим і впевненішим. Час покірності минув; віра в добро, в силу молитви, вівтарі, священиків та Бога позбавила мене голосу. Моя любов до Евки, моє бажання зробити для неї все можливе теж дістануть відповідну нагороду.
Тепер я приєднаюся до тих, кому допомагають сили зла. Досі я не зробив жодного вагомого внеску в їхній труд, але з часом можу стати видатним, як будь-хто з німецьких лідерів. Я можу сподіватися на визнання й нагороди, а ще на додаткову могутність, яка дозволить мені знищувати інших найпідступнішими методами. Усі, хто торкнеться мене, теж будуть інфіковані злом. Вони нестимуть розруху, і кожен їхній успіх даруватиме мені додаткову міць.
Я не міг гаяти жодної хвилини. Мені слід збудувати підґрунтя для ненависті, що стане моєю рушійною силою і приверне увагу злих сил. Якщо вони справді існують, навряд чи проґавлять нагоду скористатися мною.
Більше я не відчував болю. Я підповз до будинку й зазирнув у вікно. Розваги з цапом у кімнаті завершилися; тварина спокійно стояла в кутку. Евка гралася з Тетерею. Вони обоє були оголені й по черзі лягали одне на одного, стрибали, як жаби, і каталися підлогою та обіймалися, як Евка вчила мене. Макар, теж голий, стояв поруч і дивився на них згори. Коли дівчина почала брикатися й смикатися, а Тетеря здавався заціпенілим, як стовп, Макар укляк біля доньчиного обличчя й затулив її від мене своїм огрядним тілом.
Я продовжував дивитися на них ще кілька хвилин. Побачене, мов крапельки замерзлої води, що стікають з бурульки, просочувалося в мій мозок.
Раптом я відчув нестримне бажання діяти і посновигав геть. Знайомий із моїми рухами Дітко лише загарчав і пішов спати. Я рушив у бік Анулкиної хати на дальньому кінці села. Прослизнув до неї в двір, озираючись у пошуках комети. Налякані моєю появою кури почали квоктати. Я зазирнув у невеличкі дверцята.
Тієї миті стара жінка прокинулася. Я присів за великою діжкою і, коли Анулка вийшла, видав нелюдський зойк і тицьнув її палицею в ребра. Стара відьма з криками кинулася тікати й прикликати на допомогу Господа та всіх святих, наштовхуючись на городі на палі, що підтримували помідори.
Я прослизнув до задушливої кімнати й незабаром знайшов біля грубки стару комету. Набрав кілька розпечених вуглин і помчав до лісу. Позаду я чув пронизливий вереск Анулки й стурбований гавкіт псів та голоси людей, що повільно відгукувалися на її лемент.
13
О цій порі року втекти з села було нескладно. Я часто спостерігав, як місцеві хлопчики, причепивши до ніг саморобні ковзани, розгортали над головами шматки брезенту, і вітер гнав їх гладенькою поверхнею замерзлих боліт і пасовиськ.
Між селами простягалися кілометри боліт. Восени вода підіймалася, затоплюючи очерет і кущі. У трясовині швидко множилася дрібна риба та інша живність. Часом можна було побачити, як, гордо піднявши голову, кудись цілеспрямовано пливе змія. Болота не замерзали так швидко, як навколишні ставки та озера. Здавалося, наче вітри та очерет захищалися від морозу, збовтуючи воду.
Кінець кінцем крига покрила все навкруги. Де-не-де з-під неї стирчали вершечки очерету та поодинокі гілочки, вкриті памороззю, за які ненадійно чіплялися сніжинки.
Налетіли здичавілі розперезані вітри. Вони мчали повз людські поселення і, розігнавшись на пласких болотистих рівнинах, закручували хмари сніжної крупи, тягли за собою старі гілки та картоплиння, згинали непокірні голови високих дерев, які визирали з-під криги. Я знав, що в цих краях є безліч різних вітрів і вони змагаються один з одним, штовхаються та борюкаються, щоб відвоювати собі якомога більше земель.
Я вже змайстрував собі ковзани, сподіваючись, що колись зможу покинути це село. Для цього я закріпив товстий дріт на двох продовгуватих, вигнутих з одного боку шматках дерева. Потім просилив зав’язки і міцно і прикріпив їх до чоботів, які теж змайстрував власноруч із прямокутних дерев’яних підошов та клаптиків кролячої шкіри, зміцнених ззовні брезентом.
На краю болота я закріпив ковзани на чоботах. Повісив на плече розпалену комету й розгорнув над головою вітрило. Мене відразу
