Твори в п'яти томах. Том 2 - Роберт Льюїс Стівенсон

Прямуючи назад до порту, Кеаве побачив крамничку, де якийсь чоловік продавав мушлі, кийки дикунів-острів'ян, старовинні монети, давніх поганських божків, китайські та японські малюнки та інші такі речі, що їх привозять у своїх скриньках матроси. І тут Кеаве сяйнула нова думка. Він зайшов до крамнички і запропонував господареві купити в нього пляшку за сто доларів. Крамар засміявся і запропонував п'ять доларів; проте це й справді була цікава пляшчина — такого скла не видував жоден скляр на землі, її молочна білина так гарно мінилася всіма кольорами веселки, і така таємнича тінь тріпотіла в ній усередині… Одне слово, поторгувавшися, як годиться, господар дав Кеаве за пляшку шістдесят срібних доларів і встановив її на полиці в самому центрі вітрини.

«Ну от, — сказав собі Кеаве, — я продав її за шістдесят доларів, хоч купив за п'ятдесят, а насправді ще й дешевше, — адже один долар у мене був чилійський. Тепер перевіримо це діло ще раз».

І Кеаве повернувся на корабель, але коли він одімкнув свою скриньку, пляшка була вже там: вона його випередила.

У Кеаве на кораблі був приятель, якого звали Лопака.

— Що це з тобою? — запитав Лопака. — Чого ти втупився у свою скриньку?

Вони були самі в кубрику, і Кеаве, взявши з товариша слово мовчати, розповів йому все.

— Дивна історія, — сказав Лопака. — Боюся, хильнеш ти лиха з цією пляшкою. Одне хоч ясно: ти знаєш, яка біда тобі загрожує. А коли так, то треба дістати з цієї оборудки користь. Обміркуй добряче, що ти хочеш собі побажати, звели пляшці виконати твоє бажання, а як вона це зробить, я сам куплю її в тебе. Бо мені давно запала одна думка: хочу завести шхуну й узятися за торгівлю на островах.

— Це не для мене, — сказав Кеаве. — Я хочу гарній будинок і сад на узбережжі Кона[31], де я народився, і щоб сонце світило просто у вікна, і в садку цвіли квіти, і у вікнах були шибки, і на стінах картини, і на столах гарні обруси й дрібнички — одне слово, все як у тому домі, де я був сьогодні… І хай мій будинок буде навіть на поверх вище і з усіх боків матиме балкони, як королівський палац, і я житиму там без турбот і веселитимуся зі своїми друзями й родичами.

— Ось що, — сказав Лопака, — Повезім її з собою на Гаваї, і, якщо все, чого ти побажав, здійсниться, я куплю у тебе пляшку, як обіцяв, і попрошу собі шхуну.

На цьому вони й погодилися, і скоро корабель повернувся в Гонолулу[32] і приставив туди й Кеаве, і Лопаку, і пляшку.

Тільки вони зійшли з корабля, як зустріли на пристані одного знайомого, і той одразу почав висловлювати Кеаве співчуття.

— Щось я не второпаю, чого тобі мене шкода, — сказав Кеаве.

— Хіба ти нічого не знаєш? — здивувався знайомий. — Адже твій дядько… такий поважний був старий… помер, і ще твій брат у перших… такий гарний був хлопець… утопився в морі.

Кеаве дуже зажурився, заплакав, заголосив і зовсім забув про пляшку. Але в Лопаки було інше на думці, і, коли Кеаве трохи виплакався, Лопака мовив:

— А я думаю ось про що: чи не було у твого дядька землі на Гаваях біля Каю?

— Ні, — сказав Кеаве, — біля Каю не було. Була ділянка на гористому березі, трохи далі на південь від Гоокени.

— Тепер ця земля перейде до тебе? — запитав Лопака.

— Так, до мене, — відмовив Кеаве і ну знов оплакувати своїх покійних родичів.

— Стривай, — сказав Лопака. — Перестань голосити на хвилину, мені дещо спало на думку. А що, коли все це наробила пляшка? Бо, як бачиш, уже й місце звільнилося для твого будинку.

— Ну, коли так, — вигукнув Кеаве, — гарну вона мені зробила послугу! Хто її просив убивати моїх родичів? Але можливо, що твоя правда — будинок уявлявся мені точнісінько на тому самому місці.

— Таж будинок ще не побудований.

— Ні, та й не схоже, що буде колись побудований, — сказав Кеаве. — Правда, у дядька було трохи кавових дерев, айви й бананів, але цього мені тільки-тільки вистачить, щоб прожити. А решта його ділянки — то просто чорна лава.

— Ану ходімо до адвоката, — сказав Лопака. — Все-таки ця думка не дає мені спокою.

Ну, а коли вони прийшли до адвоката, то виявилося, що дядько Кеаве незадовго до смерті страшенно розбагатів і залишив йому величезний спадок.

— Оце тобі й гроші побудувати будинок! — вигукнув Лопака.

— Якщо ви маєте намір побудувати будинок, — сказав адвокат, — тут у мене є візитна картка нового архітекта, його дуже хвалять.

— Зовсім добре, — сказав Лопака. — Чи ти ба, про нас уже подбали. Треба тільки слухатись пляшки.

ї вони рушили до архітекта, а в того вже й кресленики на столі розкладені.

— Ви ж хочете щось незвичайне, — сказав архітект. — А як вам сподобається оце? — І він простяг Кеаве кресленика.

А Кеаве, як тільки глянув на кресленика, не стримався і голосно охнув, бо там було зображено точнісінько такий будинок, який він бачив у своїй уяві.

«Буде він мій, цей будинок, — подумав Кеаве. — Знаю, темне це діло, і не до душі юно мені, але як уже я зв'язався з клятенною нечистою силою, то хай хоч не даремно».

І він став пояснювати архітектові, чого йому хочеться і як обставити будинок — і про картини на стінах, і про дрібнички на столах, — а потім спитав навпростець, скільки це коштуватиме.

Архітект поставив Кеаве багато запитань, потім узяв перо й почав рахувати, і, покінчивши з обрахунками, назвав точнісінько ту суму, яка дісталася Кеаве у спадок.

Кеаве й Лопака перезирнулися і кивнули.

«Все ясно, — подумав Кеаве. — Чи хочу я, чи не хочу, а будинок цей буде мій. Дістався він мені від сатани і до добра не доведе. Але одне я знаю твердо: поки в мене ця пляшка, я більше ніколи нічого собі не побажаю. А цього будинку я вже не позбудуся, і тепер, хай там хоч що, як зв'язався з нечистою силою, то бодай не даремно».

І він уклав з архітектом угоду, і вони обидва її підписали. А потім Кеаве й Лопака знову найнялися на корабель і попливли до Австралії, бо вже вирішили проміж себе ні в що не втручатися і надати змогу архітектові й чортові в пляшці будувати дім