Джерело - Айн Ренд

— Можливо.

— Що робитимеш, якщо не отримаєш ліцензії?

— Отримаю.

— Гаразд, думаю, що відтепер бачитиму тебе в Гільдії, якщо ти не задереш кирпу, ставши повноправним членом, а я залишуся лише молодшим фахівцем.

— Я не вступатиму до Гільдії.

— Як це не вступатимеш? Тепер ти маєш право.

— Можливо.

— Тобі запропонують вступити.

— Попроси їх не турбуватися.

— Що ти кажеш?!

— Знаєш, Пітере, ми мали схожу розмову сім років тому, коли ти намагався вмовити мене вступити до студентського братства у Стентоні. Не починай знову.

— Ти не вступатимеш до Гільдії, коли в тебе з'явився шанс це зробити?

— Пітере, я ніколи й нікуди не вступаю.

— Хіба ти не розумієш, як це тобі допоможе?

— У чому?

— Щоб працювати архітектором.

— Мені не потрібна допомога, щоб працювати архітектором.

— Ти тільки ускладнюєш усе для себе.

— Так.

— Знаєш, що тобі доведеться нелегко?

— Я знаю.

— Ти наживеш ворогів, якщо відмовишся від їхнього запрошення.

— Я й так наживу ворогів серед них.

Першою людиною, якій Рорк розповів новину, став Генрі Камерон. Рорк вирушив до Нью-Джерсі наступного ж дня після підписання угоди з Геллером. На дворі дощило, і він знайшов Камерона у саду — той поволі човгав мокрими стежками, важко опираючись на ціпок. Минулої зими Камерону покращало так, що він зміг гуляти по кілька годин на день; ходив повільно, нахиляючись уперед.

Він дивився на перші зелені пагінці, що пробивалися з-під землі під його ногами. Інколи підносив палицю, знаходив на мить рівновагу, торкався кінцем ціпка до зеленого пуп'янка і спостерігав, як із нього скочується краплина роси, сяючи у світанковому світлі. Камерон побачив, як Рорк піднімається на пагорб і спохмурнів. Він бачився з Рорком лише тиждень тому, й оскільки ці візити забагато означали для них обох, ніхто не хотів, щоб вони відбувалися надто часто.

— Ну? — хрипко запитав Камерон. — Що тобі знову тут потрібно?

— Я маю вам дещо розповісти.

— Із цим можна почекати.

— Я так не думаю.

— Ну?

— Я відкриваю власне бюро. Я щойно підписав угоду на свій перший будинок.

Камерон втиснув кінець ціпка в землю, поклав одну долоню на другу і, тримаючись за руків'я обома руками, покрутив ним, описуючи широке коло. Він повільно кивав головою в такт руху, доволі довго стоячи із заплющеними очима. Потім глянув на Рорка і сказав:

— Ну, не пишайся цим.

Потім додав:

— Допоможи мені сісти.

Він уперше попросив про допомогу; його сестра і Рорк давно затямили, що в присутності Камерона абсолютно заборонено виказувати намір допомогти йому пересуватися.

Рорк узяв його під лікоть і повів до лавки. Камерон, дивлячись на захід сонця, хрипко запитав:

— Що саме? Для кого? За скільки?

Він мовчки вислухав Роркову оповідь, довго розглядав ескіз на потрісканому картоні, акварель, помережану лініями олівця, потім поставив чимало запитань про камінь, сталь, дороги, підрядників, ціни. Він не вітав Рорка і нічого не коментував.

Лише коли Рорк уже збирався піти, Камерон зненацька попросив:

— Говарде, якщо ти вже відкрив власне бюро, зроби фотографії — та покажи мені.

Потім він із провинним виглядом потрусив головою і вилаявся:

— Я старий маразматик. Забудь про це.

Рорк промовчав.

За три дні він повернувся.

— Ти починаєш набридати, — пробуркотів Камерон. Рорк мовчки простягнув йому конверт. Камерон дивився на фотографії: на простору порожню кімнату, широке вікно, вхідні двері. Він відклав решту знімків і довго розглядав світлину вхідних дверей.

— Ну, — сказав він. — Я таки дожив до цього.

Він відклав фотографії.

— Не зовсім так, як я собі уявляв, — додав він. — Не таким чином я цього хотів, але таки хотів. Це наче земні тіні, як дехто каже, що ми їх бачитимемо у тому іншому світі. Можливо, саме там я побачу все інше. Я вчуся.

Він знову взяв фотографію.

— Говарде, — мовив він. — Поглянь на це.

Він тримав фотографію між ними.

— Багато не сказано. Тільки «Говард Рорк, архітектор». Але це неначе девіз, який люди викарбовували над входом до замку і за який помирали. Це наче виклик чомусь такому великому і такому темному, що увесь біль землі — а ти знаєш, скільки на землі страждань? — увесь цей біль зумовлює те, чому ти підставляєш чоло. Я не знаю, що це, я не знаю, чому саме воно повстане проти тебе. Знаю тільки, що так буде. І я знаю: якщо ти пронесеш ці слова до кінця, це буде перемога, Говарде, — не лише твоя перемога, а й усього того, що мусить перемогти, того, що рухає цей світ і ніколи не здобуває визнання. Це допоможе тим багатьом, які зазнали поразки до тебе, які відстраждали так, як страждатимеш ти. Нехай Господь — або хто там є тим єдиним, що бачить найкраще, найшляхетніше в людських серцях, — благословить тебе. Ти на шляху до пекла, Говарде.

Рорк піднявся стежкою на верхів'я скелі, з якої у небесну блакить уже здіймався сталевий каркас Геллерового будинку. Кістяк уже було зведено і забетоновано; просторі майданчики терас нависали над срібною поверхнею води, що колихалася далеко внизу; сантехніки та електрики почали прокладати комунікації.

Він дивився на небо, поділене на квадрати стрункими лініями балок і колон, на порожні куби простору, що він вирвав у неба. Його руки несвідомо рухалися, заповнюючи простір стінами, які ще мали постати, обіймаючи майбутні кімнати. Камінь загуркотів під його ногою і, підстрибуючи, покотився пагорбом донизу, відлунюючи у сонячній чистоті літного повітря.

Він стояв на вершині, широко розставивши ноги і випроставшись. Він дивився на матеріали перед ним: кулясті металеві заклепки, блискітки в глибах каменю, хвилясті спіралі свіжих, жовтих риштувань.

Потім угледів опецькувату постать, обплутану електричними кабелями, бульдоже обличчя, що розпливлося широкою усмішкою і блакитні очі кольору китайської порцеляни, що сяяли безбожним тріумфом.

— Майк? — недовірливо запитав Рорк.

Кілька місяців тому, задовго до появи Геллера у Снайтовому бюро, Майк поїхав на велике будівництво у Філадельфію й не міг почути новину — звідки ж йому було знати?

— Привіт, рудий, — сказав Майк, наголошено та невимушено, і додав: — Привіт, шефе.

— Майку, звідки ти…

— До біса такого архітектора, як ти. Занедбав таку роботу. Я тут уже третій день чекаю, коли ти з'явишся.

— Майк, як ти тут опинився? Із чого б оце таке пониження? — Він ніколи не чув, щоб Майк брався за маленькі приватні особняки.

— Не вдавай дурника. Ти знаєш, як я сюди потрапив. Ти ж не думав, що я пропущу твій перший будинок? Ти думаєш, це пониження? Ну, можливо, так і є. А можливо, і навпаки.