Джерело - Айн Ренд
Джон Ерік Снайт був проти. Коли Рорк прийшов до його контори за своїми креслярськими інструментами, Снайт з'явився у приймальні, тепло поручкався з ним і сказав:
— Вітаю, Рорк! Вітаю, як справи? Заходь-заходь, хочу з тобою поговорити.
Посадивши Рорка навпроти, Снайт голосно продовжив:
— Послухай, друже, сподіваюся, в тебе достатньо здорового глузду не гніватися на мене за те, що я наговорив учора. Знаєш, як це буває, — я трохи втратив голову, не через те, що ти зробив, а тому, як ти це зробив — зробив це на ескізі, на тому ескізі… гаразд, це пусте. Не ображаєшся?
— Ні, — сказав Рорк, — аніскільки.
— Звісно ж, тебе не звільнено. Ти ж не сприйняв це серйозно? Ти можеш повернутися до нас на роботу негайно.
— Заради чого, містере Снайт?
— Як це, заради чого? О, ти думаєш про будинок Геллера? Але ти ж не ставишся до Геллера серйозно, правда? Ти ж бачив, як він, цей божевільний, може змінювати думку шістдесят разів на секунду. Він же не дасть тобі цього замовлення, ти ж сам розумієш, це ж не так просто, так не робиться.
— Учора ми підписали угоду.
— Невже? Це ж чудово! Послухай, Рорк, я скажу, як ми зробимо: ти принесеш це замовлення нам, і я дозволю тобі поставити своє ім'я поруч із моїм — «Джон Ерік Снайт і Говард Рорк». І ми поділимо гонорар. Це на додаток до твоєї платні — і, авжеж, тебе буде підвищено. Потім ми матимемо такі ж домовленості на будь-яке інше замовлення, яке ти отримаєш. І… Боже, чоловіче, чому ти смієшся?
— Вибачте, містере Снайт, мені дуже шкода.
— Думаю, ти не розумієш, — ошелешено мовив Снайт. — Хіба не бачиш? Це твоя страховка. Ти ж не хочеш поки що вирушати у вільне плавання? Такі замовлення не падатимуть тобі на коліна ось так. І що ти робитимеш? А в мене ти матимеш стабільну роботу і готуватимешся до незалежної праці, якщо це те, чого ти прагнеш. За чотири-п'ять років ти будеш готовим розпочати свою справу. Всі так чинять. Розумієш?
— Так.
— То ти погоджуєшся?
— Ні.
— Але ж, чоловіче, ти сказився! Починати зараз самостійно! Без досвіду, без зв'язків, без… гаразд, геть без усього! Я ніколи про таке не чув. Запитай у будь-кого в галузі. Побачиш, що вони тобі скажуть. Це ж божевілля!
— Можливо.
— Послухай-но, Рорк, ти можеш вислухати мене?
— Я вислухаю, якщо вам цього хочеться, містере Снайт. Але, думаю, я повинен сказати, що ваші слова нічого не змінять. Якщо ви погоджуєтеся з цим, я не проти вас вислухати.
Снайт говорив довго, і Рорк слухав — без заперечень, пояснень чи відповідей.
— Добре, якщо ти так вчиниш, не сподівайся, що я візьму тебе назад, коли ти опинишся на вулиці.
— Я не очікую цього, містере Снайт.
— Не сподівайся, що будь-хто з архітекторів візьме тебе, коли почує, як ти вчинив зі мною.
— На це я теж не сподіваюся.
Протягом кількох днів Снайт думав про судовий позов на Рорка і Геллера. Але вирішив не позиватися, адже не мав на це жодних підстав, тому що Геллер заплатив йому за послуги, а будинок справді спроектував Рорк. А також тому, що ніхто й ніколи на Остіна Геллера не позивався.
Першим відвідувачем Роркового бюро став Пітер Кітінґ. Він прийшов без попередження одного пообіддя, перетнув кімнату і вмостився на Рорків стіл, весело всміхаючись і широко розводячи руками:
— Ну, Говарде, — сказав він, — це ж треба таке уявити!
Він не бачив Рорка понад рік.
— Привіт, Пітере, — озвався Рорк.
— У тебе власне бюро, ім'я й усе таке! Уже! Подумати лише!
— Хто тобі розповів, Пітере?
— О, ходять чутки. Не думав, що я стежу за твоєю кар'єрою, адже так? Ти знаєш, якої я завжди був думки про тебе. Не мушу тобі казати, що я радий за тебе і бажаю тобі всього найкращого.
— Ні, не мусиш.
— Добре у тебе тут. Світло і затишно. Можливо, не таке показне бюро, яким повинно було би бути, але що ще можна бажати на початку? До того ж перспективи непевні, адже так, Говарде?
— Цілком.
— Ти жахливо ризикуєш.
— Можливо.
— Думаєш, тобі вдасться впоратися? Я маю на увазі — самостійно?
— А чом би й ні?
— Але ще ж не пізно, ти знаєш. Коли я почув цю історію, то подумав, що ти таки повернешся до Снайта і укладеш із ним вигідну угоду.
— Я цього не зробив.
— І не збираєшся?
— Ні.
Кітінґ дивувався, чому він відчуває незбагненне обурення, навіщо він прийшов сюди взагалі, сподіваючись почути, що ця історія вигадана, сподіваючись знайти Рорка розгубленим і готовим здатися. Коли він почув новину про Рорка, його охопило якесь неприємне почуття, що не зникало ні на мить. Це почуття безпричинно поверталося, затоплюючи його сліпою хвилею люті, й він запитував себе: «Що ж це таке, до дідька? Що я почув сьогодні такого?». А потім згадував: «О так, Рорк, — Рорк відкрив власне бюро». Він нетерпляче ставив собі наступне запитання: «І що з цього?» — і водночас знав, що ці слова завдають йому болю і принижують, наче образа.
— Знаєш, Говарде, я захоплююся твоєю сміливістю. Справді, ти знаєш, я маю більше досвіду і більше авторитету в професії, якщо ти не образишся за мої слова — я кажу об'єктивно, — але я б не наважився на такий крок.
— Ні, ти б не наважився.
— Отож ти стрибнув першим. Добре-добре. Хто б міг подумати?.. Я бажаю тобі удачі.
— Дякую, Пітере.
— Я знаю, ти досягнеш успіху. Я впевнений у цьому.
— Справді?
— Атож! Звісно, я впевнений. А ти хіба ні?
— Я про це не думав.
— Не замислювався про це?
— Не надто.
— Отже, ти не впевнений, Говарде? Не впевнений?
— Чому ти так жадібно розпитуєш про це?
— Що? Чому… ні, не жадібно, я хвилююся, Говарде, — у твоєму становищі не можна бути невпевненим. Отже, ти таки сумніваєшся?
— Аж ніяк.
— Але ж ти сказав…
— Пітере, я доволі впевнений у всьому.
— Ти подумав про ліцензію?
— Я подав заявку.
