Подорож собаки - Брюс Кемерон

– Ні, Дюку. Ти залишаєшся. Пробач.

Їм вдалося зачинити двері. Сі Джей опустила мене на підлогу, і я струснувся, готовий до будь-яких дій. Усередині нашого житла Дюк улаштовував прочуханку дверям, і його лапи гучно дряпали одвірок.

Ідучи коридором, я чув сумний, розпачливий гавкіт Дюка й знову питав себе, що відбувається. Чому Дюк не пішов із нами? Він же хотів!

Моя дівчинка плакала, і я з тривогою поглядав на неї, але більше вона мені нічого не казала. Ми дуже довго йшли, спочатку гамірливими запашними вулицями, потім нескінченними сходами. Сі Джей гримнула ручкою на дверях, і ті відчинилися, а я раптом відчув запах Кросівки.

– Ласкаво прошу додому, Максе, – сказала Сі Джей.

Ми опинилися в маленькій кухні, а на підлозі стояла миска Кросівки, яку я підійшов обнюхати. Також у кухні було ліжко, на якому я й знайшов Кросівку. Вона лежала на подушці й встала, вигнувши спину, коли побачила мене.

У Кросівки власний дім! Я не розумів цього, та подумав: може, це якось пов’язано з тим, як завжди цькував її Дюк, коли Сі Джей залишала нас утрьох. Мабуть, щоб захистити Кросівку, дівчина і знайшла цей новий дім на вершині сходів – місце, де кішка почуватиметься в безпеці. Зараз мені покажуть, що тут живе Кросівка, і скоро ми підемо додому, до Дюка, який відчує на мені її запах – цікаво, який висновок він із цього зробить! Чи здогадається, що ми із Сі Джей були в Кросівки вдома?

Люди чинять, як хочуть, та все ж, думаю, коти й без того харчуються смачніше за собак, тож надавати кішці цілий будинок здавалося несправедливим потуранням.

Кросівка муркотіла й кружляла навколо, терлася об мене, і ми трохи погралися. Вона була страшенно рада бачити мене без Дюка. Я відчував на ній запах чужих рук – міцний квітковий аромат, що трохи нагадав мені Ґлорію.

Тієї ночі ми не пішли додому. Сі Джей спала в маленькому ліжку, і я зробив так само, згорнувшись у неї в ногах. Кросівка трохи потинялася маленьким будинком, а тоді спритно заплигнула нагору, щоб спробувати пригорнутися до мене. Але це було надто незручно для нас обох, і коли Сі Джей щось пробурмотіла й ворухнула ногами, Кросівка знову зістрибнула на підлогу й більше тієї ночі не піднімалася до мене.

Уранці ж вона сиділа біля парадних дверей і понявкувала. Сі Джей сказала:

– Гаразд, хочеш відвідати місіс Міннік? Подивимося, чи вдома вона.

Ми вийшли в коридор і постукали в сусідні двері. Жінка, що відчинила їх, пахла міцними ароматами, які я відчув на Кросівці, тож зрозумів, що вони з кішкою проводили час разом. Власне, Кросівка одразу ж увійшла до неї, ніби там жила.

– О, привіт, Кросівко, – сказала місіс Міннік, дивно плямкаючи при цьому губами. Я заціпенів, але не загарчав, бо жінка була явно слабка й не становила загрози.

Відтоді здавалося, що в кожному відчиненні дверей Кросівка бачила нагоду чкурнути й зачекати, доки її впустять побачитися з місіс Міннік. Я не знав, що її так вабить, та очевидно було, що кішці там подобається. Жодної думки про місіс Міннік я взагалі не мав, окрім того, що її рот видає дивне клацання, коли вона розмовляє.

Ми й далі гуляли із собаками, але тепер доводилося довгенько йти, щоб підібрати першу, яку звали Кеті, і в нашій звичній зграї бракувало Саллі, Дюка й Бівіса.

За Бівісом я взагалі не сумував.

Одного дня дорогою до Кеті ми потрапили під дощ, і я настільки змерз, що тремтів.

– О Максе, пробач, – сказала мені Сі Джей.

Вона тримала мене в обіймах, доки я не зігрівся, а наступного разу, коли був холодний вітер, вона загорнула мене в ковдру, яку можна було носити на собі.

– Тобі подобається твій светр, Максе? Ти такий гарний у цьому одязі!

Мені подобався дотик щільного светра з усіх боків, і він мав додаткову перевагу – зігрівав мене. Я з гордістю носив його, бо сприймав це як знак, що Сі Джей любить мене більше за Кросівку, котра не заслужила навіть нашийника.

– Ти такий гарненький у светрі, Максе! Ти ж мій найкращий у светрі песик, – лебеділа наді мною Сі Джей. Я махав хвостом, обожнюючи бути в центрі її всесвіту.

Коли Сі Джей знімала светр, той щоразу видавав тріскучий звук. Зрештою я звик пов’язувати цей звук із закінченням прогулянки й відходом до сну.

Я не знав, чому ми ніколи не поверталися додому й чому Дюк із нами більше не гуляє. Знав, що Кросівка за Дюком не сумує, але впіймав себе на тому, що сумую за ним сам. Як не дратував цей пес іноді, та він був великий, кумедний, із ним весело було гратися. Він дозволяв мені бути головним і слухався мене, і я відчував перевагу, коли Сі Джей перебувала під захистом нас обох. Він був частиною нашої родини.

Ось так – міркував собі я – люди порядкують світом. Одного дня вирішують жити деінде й більше не гратися з певними собаками.

Іноді Сі Джей сиділа на єдиному предметі меблів – самотньому табуреті, – який стояв поряд із ліжком, і жбурляла через кухню маленький м’ячик, а той відстрибував, і я ганявся за ним, ковзаючи кігтями по слизькій підлозі.

– О Максе, мені дуже шкода, що ця квартира така крихітна, – казала вона мені.

Я обожнював цю гру, а тепер, коли звик до неї, полюбив новий дім більше, ніж старий, адже завдяки йому міг бути ближче до Сі Джей.

Ми гралися з м’ячиком, коли той залетів на ліжко, і я застрибнув одразу за ним! Це було трохи дивно, бо раніше мені ніколи не вдавалося дістатись туди, і я знав, що Кросівка приголомшена, адже миттю підстрибнула, розширивши очі й розпушивши хвоста.

– Максе! – гукнула Сі Джей, сміючись від захвату.

Коли дівчина взула черевики з приємним запахом і довгий час гралася зі своїм волоссям, я зрозумів, що прийде Ґреґ. І точно: невдовзі постукали у двері, і я з гавкотом підбіг до них, а Кросівка втекла. Я нюхом відчував за дверима Ґреґа, тож продовжував гавкати. Сі Джей узяла мене на руки.

– Поводься добре, Максе, – сказала вона, відчиняючи двері.

Увійшов Ґреґ і торкнувся обличчям лиця Сі Джей, доки та тримала мене подалі від нього. Я загарчав.

– Бачу, приязний, як завжди, – промовив він.

– Максе, будь чемним. Чемним, Максе.

Я вже зрозумів, що «будь чемним» означає «не кусайся», але й далі не зводив холодного погляду з Ґреґа, щоб той не здумав чогось утнути.

– Гарна квартирка, – сказав Ґреґ озираючись.

Сі Джей опустила мене, і я підійшов обнюхати його штанини, від яких пахло мокрим листям.

– Так, дозволь, улаштую тобі грандіозну екскурсію. Тримайся біля мене, щоб не загубитися, – зі сміхом сказала Сі Джей. – Тут у нас кухня-їдальня-вітальня.

– А в мене сюрприз.

– Справді? Який?

– Ми їдемо. На північ. На три дні.

– Жартуєш! – Сі Джей сплеснула в долоні, і я з цікавістю подивився на неї. – Коли?

– Зараз.

– Вибач?

– Зараз, їдемо негайно. Я зовсім не зайнятий наступні кілька днів.

– А як же…

Ґреґ махнув рукою.

– Якась угода з якимось майном – мусила поїхати з міста.

Сі Джей стояла зовсім нерухомо й дивилася на нього.

– Насправді я не це мала на увазі. Я мала на увазі, що не можу поїхати просто зараз,