Подорож собаки - Брюс Кемерон

На мить Сі Джей замовкла. Я не зводив із неї очей, відчуваючи її сум і образу.

– Але… я не маю де жити, Баррі.

– Що?

– Ти казав: від восьми до десяти місяців. Не мало сенсу зберігати за собою квартиру, якщо я збиралася мешкати тут вісім місяців.

– То що, тепер ти зібралася жити в мене? – спитав Баррі.

– Ні! Тобто я посплю на канапі, а завтра шукатиму помешкання.

– Постривай, ні. Забудь. Я… У мене стрес. Я рік працював над цим, а його нокаутували в другому раунді. Можеш лишитися тут, усе одно я просто кину свій африканський мотлох і прямісінько до Саманти. Ми їдемо на Гаваї. Тож у тебе два тижні на пошуки житла. Так підійде? Знайду когось іншого доглядати Дюка, коли знову буду в місті.

– То мене звільнено?

– Так буде найкраще.

– Ну, звичайно, я бачу.

– От не треба сарказму, я добряче тобі платив, і ти мала безкоштовне житло. А якщо я невдоволений – то я ж клієнт.

– Усе правда, – сказала Сі Джей.

Трохи згодом Баррі пішов, кинувши через плече:

– Бувай, Дюку.

Дюк постукав хвостом, зачувши власне ім’я, але я чітко бачив: йому, як і мені, легше від того, що Баррі пішов і Сі Джей більше не напружена. І все ж моя дівчинка здавалася трохи сумною.

Наступного дня, після прогулянки зі звичними собаками, Сі Джей покинула нас самих удома й надовго пішла. Якийсь час я вовтузився з Дюком, але він дратував мене: голова в нього була така велика й міцна, що постійно збивала мене з ніг.

Я спав, коли почув низький, гучний стогін, що линув зі спальні. Я вирішив розібратися й знайшов там Дюка сильно збудженого. Його напружений хвіст рубав повітря, голова була під ліжком. Він важко дихав він хвилювання, а стогін лунав від Кросівки, явно нажаханої. Пес був такий дужий, що аж примудрився підняти ліжко, пориваючись залізти під нього, щоб дістатися до Кросівки.

Я підійшов просто до Дюка й суворо гавкнув на нього. Він тремтів, надто схвильований тим, як близько підібрався до бідолашної Кросівки, яка вперлася в стіну, міцно притиснувши вуха до голови. Дюк не зважив на мій гавкіт, тож я кинувся на нього, клацаючи зубами. Це відволікло його увагу. Він відступив, і ліжко зі стукотом опустилося. Від мого гавкоту й наступу Дюк остаточно пішов геть із кімнати, а я подріботів назад перевірити, як там Кросівка.

Я був достатньо малий, щоб заповзти туди, якби хотів, але вирішив дати кішці спокій. Вона досі була перелякана, а я вже знав із котячої поведінки, що коли вони налякані, то схильні пускати в хід пазури.

Сі Джей щодня залишала нас самих, і щодня Дюк сприймав її відхід як сигнал, що час цькувати бідолашну Кросівку. Дійшло до того, що не встигали зачинитися двері, як Кросівка кидалася з місця, де дрімала, до своєї схованки під канапою – якщо Дюк бачив, як вона пробігає повз, то галопом мчав за нею, по-дурному врізаючись у стіни в зашвидких спробах обігнути кут. Я теж біг, а діставшись ліжка, пірнав під нього й розвертався до Дюка з тремтінням, мокрим носом, вишкіреними зубами й гучним ревом. Дюк стогнав від розчарування, а іноді навіть гавкав, від чого в маленькій схованці закладало вуха. Але я знав, що не можу відступити, і зрештою він утрачав цікавість і повертався до вітальні подрімати.

А потім одного дня схема змінилася. Ми вийшли на звичайну прогулянку, та коли повернулися, Сі Джей принесла ящик, відчинила в ньому дверцята й обережно посадила Кросівку всередину. Цей ящик нагадав мені той, у якому я сидів, коли був Моллі, той, що хилитався взад-уперед, перш ніж я опинився в гучному місці з усіма тими автівками. Кросівка не зраділа й не підійшла, коли я ткнувся носом, щоб обнюхати її. Потім, гучно фиркаючи, наблизився Дюк, і Кросівка позадкувала вглиб ящика.

– Дюку, – застережливо сказала Сі Джей, і пес підійшов до неї дізнатися, чи не хоче вона пригостити його.

Сі Джей підняла ящик із Кросівкою й залишила нас самих удома. Це геть спантеличувало: куди вона понесла Кросівку й чому ми не пішли разом із ними? Ми не знали, що робити, тож лягли на підлогу й стали жувати гумові іграшки.

Коли моя дівчинка повернулася, кішки з нею вже не було.

Куди ж поділася Кросівка?

Розділ 23

Два дні Сі Джей виводила нас на прогулянку, а потім залишала самих, без Кросівки. Ми з Дюком користалися цим сповна – власне, без кішки в домі напруження в наших стосунках трохи спало, і ми могли боротися більш вільно й стільки, що часом під кінець засинали один на одному. Я, звісно, завжди був нагорі. Якби Дюк був нагорі, щиро сумніваюся, що я б узагалі спав.

На третій день, коли ми повернулися з прогулянки, під дверима на нас чекала жінка. Дюк одразу замахав хвостом і підставив їй свою велику голову, тоді як я відступив до ніг Сі Джей і напружено чекав, чи не виявиться якоїсь загрози.

Сі Джей називала жінку «Марсіє». Після того, як ми пробули в домі півгодини, Марсія обережно простягла до мене руку, і я понюхав її, а Сі Джей дуже заспокійливим тоном сказала мені: «Спокійно, Максе». Рука пахла шоколадом, собаками і якимись солодощами, яких я не міг розрізнити.

Ми з Дюком ліниво жували один одного, доки жінки розмовляли.

– Добре, гадаю, це все, – нарешті сказала Сі Джей підводячись. Ми з Дюком по черзі підхопилися. Гуляти?

– Що ж, Дюку, мабуть, час прощатися. Тепер Марсія про тебе подбає, – мовила моя дівчинка.

Раптовий сум пронизав її, і я підійшов і поклав лапу їй на ногу, а вона нахилилася, сидячи на канапі, узяла Дюка за голову. Він відчував її сум – я бачив це з того, як повисли його вуха, як змахнув, а потім упав його хвіст. Я гадав, чи знає він, що відбувається, бо я ні.

– Я сумуватиму за тобою, великий хлопче, – прошепотіла Сі Джей.

Я спробував видертися їй на коліна, але мені це так і не вдалося.

– О Боже, я почуваюся жахливо, – сказала Марсія.

– Не треба. Баррі має рацію, це його собака.

– Так, але… тобто Дюк вважає себе вашим собакою. Це видно. Нечесно обривати будь-який зв’язок між вами двома.

– О Дюку, мені так шкода, – сказала Сі Джей із глибоким горем у голосі.

– Може, я могла б зателефонувати вам, і ми б десь зустрілися, – запропонувала Марсія.

Сі Джей похитала головою.

– Не хочу, щоб у вас були проблеми. Баррі звільнить вас тієї ж миті. Повірте мені, я знаю з власного досвіду.

Дюк тужливо поклав голову на коліна Сі Джей, поділяючи її загадковий смуток. Я заздрив його височині: сам же міг лише марно дряпати її ноги, сподіваючись, що мене помітять.

– Добре, – зітхнула Сі Джей. – Приємно було познайомитися, Марсіє. Ходімо, Максе.

Сі Джей нахилилася й узяла мене на руки, і тепер я був вищий за Дюка й дивився на нього згори вниз. Вона пристебнула повідець до мого нашийника, але не до Дюкового, і ми всі пішли до дверей.

– Бувайте, – тихо сказала Сі Джей.

Вона відчинила