Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

— Не треба казати це мені,— перебила вона.— Та й будь-кому.

— Це правда.

— Он як, правда! — вигукнула вона, стиснувши руку на скатертині.— А звідки ти знаєш, що це правда? Нічого ти про них не знаєш. Не знаєш, що змушувало їх робити те, що вони робили.

— Я знаю правду. Знаю, що за людина моя мати. І ти це добре знаєш. Знаю і те, що мій батько дурень, коли дав їй верховодити над собою.

— Не будь такий злий! — сказала Анна і, схопивши мою руку над зап’ястком, так що я відчув крізь тканину піджака потиск чіпких пальців, злегка шарпнула її.

— Я не злий. Мені байдужісінько, що вони робили. Чи роблять. І чому.

— Ой Джеку,— мовила вона, і далі стискаючи мою руку, але вже не так чіпко,— невже ти не можеш хоч трохи любити їх, чи пробачити, чи просто не думати про них, ну не знаю що… Бути хоч трохи не таким, як ти є.

— Я можу прожити решту свого життя, і разу не згадавши про них,— сказав я. А тоді помітив, що Анна ледь помітно хитає головою, що очі в неї зовсім потемніли й занадто вже блищать і що вона закусила нижню губу. Я зняв її руку зі своєї, поклав на скатертину долонею донизу й накрив своєю долонею.— Я вже шкодую про те, що сказав,— мовив я.

— Ні, Джеку,— озвалася вона,— не шкодуєш. Неправда. Ти ніколи ні про що не шкодуєш. І ні з чого не радієш. Ти просто… ой, ну я не знаю хто.

— Шкодую,— сказав я.

— Е, ти тільки вважаєш, що шкодуєш. Чи радієш. А насправді це не так.

— Якщо людина вважає, що вона про щось шкодує, то хто, в біса, може твердити їй, що це не так? — сердито запитав я, бо, як я вже казав, я був тоді непохитним Ідеалістом і не мав наміру вислуховувати громадську думку про те, шкодую я чи ні.

— Це тільки на словах так,— заперечила вона,— а на ділі ні. Я не знаю чому… та ні, знаю… Якщо ти ніколи ні про що не шкодував і ні з чого не радів, то й тепер не можеш знати, шкодуєш ти чи ні, радієш чи ні.

— Гаразд,— мовив я.— Ну, а якщо я висловлюсь інакше: щось таке в мені діється, і я хочу сказати, що це я шкодую?

— Сказати так ти можеш, а от знати не можеш.— Вона рвучко вивільнила свою руку з-під моєї і додала: — Авжеж, ти починаєш шкодувати, чи радіти, чи ще щось, але з того нічого не виходить.

— То, по-твоєму, я немов червиве зелене яблуко, що падає з дерева, так і не достигнувши?

Анна засміялась і сказала:

— Атож, немов червиве зелене яблуко.

— Ну що ж,— мовив я,— хай червиве яблуко, а я все-таки шкодую.

Я й справді шкодував — чи відчував те, що позначається цим словом у моєму лексиконі. Шкодував про те, що зіпсував вечір. Але перед самим собою мусив щиро визнати, що псувати, власне, було майже нічого.

Більше я не запрошував Анну вечеряти зі мною, принаймні весь той час, поки лишався без роботи й пробував у сплячці. Я вже відкопав Адама й послухав, як він грає на фортепіано. Вже посидів перед тарілкою макаронів та пляшкою червоного вина і подивився на Анну Стентон. І, послухавшись її, побував у нетрях міста й навідав старого чоловіка, не дуже високого на зріст, колись кремезного чоловіка, чиє обличчя із залізними окулярами на кінчику носа обвисало тепер брезклими сірими брижами, облямованими сивим волоссям, а плечі, всохлі й усіяні лупою, зсунулися вниз, немов відтягнуті одверто випнутим акуратним черевцем, що надимало жилетку його чорного костюма над поясом бахматих штанів. І в кожному з цих трьох людей я знайшов те, що й сподівався, бо їхні вдачі вже давно склались і ніщо не могло їх змінити. Я поринав у сон, наче потопельник у воду, і їхні образи знов спалахнули в мене перед очима, як ото, кажуть, спалахує минуле перед очима потопельника.

Атож, тепер я міг повернутися до своєї сплячки. Принаймні доти, доки вийдуть усі гроші. Я міг би стати новим Ріпом Ван Вінклем18. Тільки як на мене, то вся та історія неправдива. Коли засинаєш на довгий час, а потім прокидаєшся, виявляється, що нічого в світі не змінилось. Анічогісінько, хоч би як довго ти спав.

Та мені не випало проспати надто довго. Я знайшов роботу. Чи, власне, сама робота мене знайшла. Одного ранку мене збудив телефонний дзвінок. То була Сейді Берк. Вона сказала:

— Будьте тут, у Капітолії19, о десятій. Вас хоче бачити Хазяїн.

— Хто? — спитав я.

— Хазяїн,— відповіла вона.— Віллі Старк, губернатор Старк. Чи ви газет не читаєте?

— Ні, але хтось казав мені в перукарні.

— Правду казали,— мовила вона.— Отож Хазяїн просить вас бути в нього о десятій.— І поклала трубку.

«Ну-ну,— сказав я собі подумки.— Мабуть, щось таки змінюється, поки ти спиш». І все ж я цьому не вірив, не вірив навіть тоді, коли заходив у великий кабінет, обшитий чорними дубовими панелями, і коли ступав по довгому червоному килиму перед очима всіх тих старих чоловіків з баками, що дивилися на мене із справжніх, намальованих олією портретів,— до чоловіка, що не був старий, не мав баків і сидів за столом спиною до високих вікон, а коли я підійшов ближче, підвівся мені назустріч. А чорт, подумав я, та це ж просто Віллі.

То був просто Віллі, хоча й одягнений уже не в провінційну синю діагональ, в якій ходив у Аптоні. Проте й нове вбрання він носив абияк: краватка була зав’язана недбало й криво, гудзик на комірці розстебнутий. Та й чуб, як завжди, звисав на очі. У першу мить мені здалося, ніби його м’ясисті губи стулені міцніше, ніж звичайно, одначе я не встиг упевнитися в цьому, бо він широко всміхнувся і вийшов з-за стола. І я знов подумав, що це таки просто Віллі.

Він подав мені руку