На краю ненависті - Уляна Пас
Не знаю, скільки минуло часу: хвилина, година, а може і ціла ніч. Хоча... ніч все ще не закінчилася, адже в кімнаті стояла напівтемрява, і лише світло від нічника не давало потонути в ній. А ще я чула сміх, але якось глухо, наче крізь вату.
Міцніше обмотавшись ковдрою, я відчула, як від холоду починають клацати зуби. Шкіра вкрилася мурашками, і до всього цього головний біль не давав тверезо думати.
Спробувала перевернутись на інший бік, але не змогла. Сили якось враз мене покинули, і я здалася собі жилкою масою. Простогнавши вголос від власної безпомічності, знову зажмурилася. Можливо, вдасться знову заснути і біль відпустить.
- Крихітко, прокинься...
Десь зовсім поряд чутно голос Золотова, і я розумію, що висока температура викликала у мене галюцинації. Як по-іншому можна пояснити його появу тут?
Заледве вдається розліпити повіки і я дійсно бачу перед собою стурбоване обличчя Яна.
- Маленька, тобі потрібно випити ліки. Температура надто висока, - відчуваю холодний дотик його пальців до моєї щоки і мимоволі тягнуся назустріч.
- Ти мені снишся, Золотов? - навіть язик не слухається, і вимовити це заледве виходить.
- Снюсь, - тепло його голосу - точно плід моєї фантазії. Ще ніколи він не говорив так ніжно зі мною. - Сподіваюся, що це не кошмар, крихітко.
- Не кошмар, - повторюю на автоматі. - Цей сон занадто солодкий...
Не знаю як, але Яну вдається посадити мене на подушку і подати чашку з чимось, що сильно пахло лимоном. Випивши доволі швидко, я знову прийняла лежаче положення.
Золотов вкрив мене ковдрою мало не з головою, а тоді дуже ніжно поцілував у лоб. Навіть крізь шум у вухах і загальну слабкість я не могла просто лежати та мовчати. Мені не хотілося, щоб цей сон закінчувався.
- Тобі треба поспати. Я скоро повернуся.
Голос Яна віддаляється, і мене накриває паніка. Не хочу, щоб він йшов!
- Не йди! - хотілося прокричати це голосно та переконливо, а виходить тихе шепотіння.
- Маленька, не варто... Я не можу тримати себе в руках поряд з тобою, - він зітхає, наче намагається обдумати усі «за» і «проти».
- Мені холодно, Яне. Дуже-дуже холодно, - жалібно шепочу.
Деякий час усе навколо поринає у тишу. Очі мимоволі заплющилися, тому що сил тримати їх розплющеними більше не було. Мені навіть здалося, що Золотов просто розчинився десь у моїй хворій реальності.
Та коли відчула, як ліжко поряд прогнулося під вагою тіла, зрозуміла, що мій сон не закінчився. Ще мить - і аромат Яна проник у ніздрі. А тоді його руки огорнули мене поверх ковдри.
Не втримавшись, я поклала голову йому на груди і прикрила очі. Як же добре, що усе це мені снилося, інакше я б просто згоріла від сорому.
- Так краще, крихітко? - голос Яна пролунав біля самого вуха.
- Прекрасно, Золотов, - пробурмотіла, і нарешті свідомість повністю вимкнулася. Хоча для мене і ця реальність була схожою на сон. Тепер залишилося лише розібратися, де ж загубилася я. В реальності, чи все-таки у сні? Але зробити це можна й пізніше.
Прокинувшись через деякий час, я одразу відчула, наче мене притиснуло чимось важким і надто гарячим. Голова все ще поболювала, а сил зовсім не було. Та це не завадило мені обережно перевернутись на інший бік і нарешті побачити того, хто так хазяйновито закинув на мене свої руки.
За вікном якраз почало світати, тому Золотова я бачила занадто добре. Він мирно спав зовсім поряд, а я не могла відвести погляду від його гарного обличчя. Таким милим, спокійним і ніжним я не бачила його ще жодного разу.
Коли ж до моєї хворої голови почало доходити, що усі мої нічні пригоди не були сном - стало соромно. Це що тепер виходить? Я сама попросила його залишитися? І ми спали в одному ліжку?
О, Боже! Потрібно негайно пригадати, що я там йому говорила в гарячці! Тільки б нічого про почуття.
- Як ти? - сонний і хриплий голос Яна повернув мене в реальність із важких дум. Я так глибоко поринула в роздуми, що навіть не помітила, коли він прокинувся.
- Нормально, - буркнула й одразу ж спробувала підвестися на ноги, але Золотов не дав цього зробити. Наче думки мої прочитав і швидко огорнув своїми руками. Всього мить - і моя голова знову у нього на грудях.
- Це добре. Але не варто тобі робити різких рухів. Краще полеж ось так, - схоже, його зовсім не бентежила наша близькість, коли у мене всередині відбувався справжній ураган з емоцій.
Буду брехати, якщо скажу, що близькість Яна мене дратує. Навпаки, поряд з ним так добре і спокійно, як ніколи не було.
- Яне… - та як би сильно я не хотіла забути про все на світі, реальність не давала мені цього зробити.
- Давай хоча б на деякий час забудемо про те, що між нами хтось стоїть. Просто визнай, що я не байдужий тобі.
- І що це змінить? - зітхаю і відчуваю прилив тепла в тих місцях, де мене торкаються руки Золотова. - Я не можу робити боляче Альбіні. Вона ж кохає тебе.
- А я не кохаю її, - відповідає так просто, наче ми про погоду розмовляємо.
