Крута компанія - Надія Біла

Він встромляє ключ у замок, ляскає дверима, стягує черевики. Носком затиснув п’ятку — і готово. Настрій — фігня. Тюлениха «загубила» десять його наднормових годин. Пообіцяла розібратися, але Дімка в курсі. Вони з бухгалтером години ніби втрачають, а потім сунуть під ніс скріншоти з робочого комп’ютера: ось, мовляв, машина не бреше, штучний неупереджений розум. Просто вони по своїй начальницькій наївності забувають, що Дімка — не лох, він за себе повоює.

Дякувати Богові, хоч удома тихо. Ні сперечань, ні метушні. Може, батя дрихне, і вони з мамою спокійно поїдять на кухні. Штовхає двері в кімнату й застигає на порозі.

Він щойно отримав кулаком під ребра: Мілка сидить на стільці, затиснувши долоні між колінами. У білій футболці, у блакитних джинсах. На футболці щось написано. Він відводить очі — йому пофіг. Волосся в неї відросло, скручене в пінний вузол на маківці, а навколо голови обв’язаний джгут із тієї самої червоної косинки з півоніями. Дімка відчуває, як його ніздрі розширюються:

— Що ти тут робиш? — у нього губи ледве ворушаться, хоча він намагається говорити нормально, якомога спокійніше.

— Можна я тобі все поясню? — її личко жалібненько складається.

Блі-і-н! Його накриває миттєво — це навіть не лють, а почуття якоїсь нереальної руйнівної сили.

— Міла, ні, не треба, — із зусиллям вимовляє він, проводить рукою по волоссю, помічає свої джинси на ліжку. — Будь ласка, іди звідси.

— А ти, будь ласка, вислухай мене, і я піду, чесно, відразу.

— Ні, — повторює він і неначе на неї дивиться, але не в очі і навіть не в обличчя, а просто у вікно, перед яким вона, заціпенівши, сидить, спеціально відхиляючись від спинки. Їй, напевно, огидно чогось тут торкатися. — Іди.

— Будь ласка, Дімочко.

Він робить два кроки, бере її за плече, видирає із стільця й тягне за собою до дверей:

— Йди! Як ти взагалі тут опинилася?!

Він шипить, гнів клекоче в нього в горлі, заважає говорити. Голова стає гарячою, спалахують вуха. Мілка намагається вирватися з лещат його пальців, тріпається й сопе, смішна. Він її однією рукою може викинути з квартири — так його розпирає від люті.

Біля дверей вона впирається долонею в стіну, смикає рукою з усієї сили, він пальці трішки розтискає — боїться вивихнути їй плече.

— Послухай мене! — просить вона. — І потім спустиш зі сходів, заради Бога! У мене вже синці від твоїх пальців. Відпусти!

Він її відпускає. Про синці можна було не казати. Він і так знає, що дві, а то й три сині плями за годину стопудово з’являться на її веснянкуватій шкірі. Він, виходить, підняв руку на жінку — пане лікарю, знімайте побої.

Блі-і-н!

Він її ненавидить. Тільки зараз повністю усвідомлює, що не може дивитися в ці зелені п’ятаки, повні сліз, на цей безглуздий вузол у неї на голові. І хай Мілка задихається чи то від справжнього болю, чи то від удаваного, вона йому огидна.

— Що ти мені хочеш сказати? Ти… — він намагається не кричати і не хоче її обзивати, а вимовити її ім’я більше не може. Він ненавидить її ім’я. — Що ти мені розповіси, чого я не знаю?!

— Дімочко, будь ласка, не кричи. Я тебе боюся, — скиглить вона.

— Бл-і-ін! — йому не хочеться матюкатися. — Я не кричу. Я просто прошу тебе забратися звідси на хрін!

— Ти кричиш!

— Ні! — кричить він.

Вони дивляться один на одного. Вона робить крок назад, упирається спиною в шафу. Дімка голосно видихає, теж відступає й сідає на мамин диван.

Він переборщив, він розуміє. Як же її звідси викинути? Мама, напевно, все чула. Почне діставати питаннями. Йому доведеться щось відповідати, знову варитися в цьому. Блі-і-н!

— Чому ти мені нічого не сказав? — Мілчин голос доноситься звідкись згори.

— Про що? — Дімка навмисне дивиться на килим навпроти.

— Про все: про твою сім’ю, життя. Навіщо ти вигадував?

— Так ти прийшла подивитися, як я живу? — він так сильно стискає кулаки, що кісточки біліють. — Подивилася? — піднімає голову.

— Через це в нас усе пішло не так. Ти не мав нічого від мене приховувати.

Дімка не вірить у те, що зараз чує.

— Угу. Значить, ти прийшла розповісти, як радісно трахалася із Сашком Сотником, тому що я не поділився з тобою домашньою адресою, — у нього мимоволі підвищується голос, сам собою. Він нічого не може з цим удіяти. Саме цього він боявся: з його горла говоритиме хтось інший. Чи, ймовірніше, він справжній. — Я знаю, чому ти це зробила, не треба пояснювати. Переступила через усе, що між нами було, і плювати хотіла на мене!

Вона витріщається на нього, перелякана, розгублена. Не чекала, що саме так він усе їй викладе.

— Ти прийшла вибачитися? — йому хочеться в неї плюнути. Зараз знудить від огиди.

— Так, — твердо каже Міла.

— У тебе завелося щось типу