Крута компанія - Надія Біла

Світланка мокрими руками відкидає волосся назад. Бульбашки піни метеликами прилипли до її ліктів. Він дивиться на її почервонілі щоки, зустрічається з нею очима, і його наскрізь пронизує біль. Він різко сідає, вода калюжками випліскується на підлогу. Дімка тягне руки до лиця. Світланка закручує обидва крани, водоспад обривається.

— Я більше не зайду, — каже вона його маківці й закриває за собою двері.

У кімнаті працює телик. Дімку ніхто не чує.

Малий щебече, поки вони їдять, і він радіє, що не мусить розмовляти. Угукає й киває. Малий задоволений, покірливо переодягається в піжаму й навіть читати йому вголос до ранку хоч і вимагає, але не дуже наполегливо.

Усе у квартирі, як і в будинку, ущухає, вікна гаснуть, ліфт на сходах чутно все рідше, час котиться до півночі, а потім і до першої, а Дімка ніяк не може від Світланки відірватися. Він уже й відчуває мало, але доки він з нею, йому легше. Врешті-решт вона притискає долоню до його грудей і не дозволяє наблизитися до себе знову. Вони лежать носами один до одного:

— Ну, що там учворила твоя малолітка?

Він хмуриться, прикриває очі повіками.

— Кинула тебе?

— Я не хочу про це говорити.

— «Я не хочу про це говорити», — глухим басом кривляється Світланка. — А ти хочеш, щоб ця мовчанка тебе зжерла зсередини?

— Я не депресую, — він намагається всміхнутися. — Робота задовбала, от і все.

— Скільки їй? Шістнадцять?

Дімка мовчить.

— А тобі дев’ятнадцять, — каже Світланка.

— Двадцять через місяць.

— А, ну це ж інша справа! — вона сміється. — Ану, згадай себе в шістнадцять, у вісімнадцять навіть. Ти що, ніколи нікого не кидав? Ну, якщо чесно. Нікому не розбив серця?

І це Світланка йому говорить. Світланка, яку він до Мілки на день народження колись затягнув. Він ховає обличчя в подушку.

— І досить себе катувати! Теж мені трагедія. Воно мале й дурне. Хай робить свої помилки, як усі ми колись, хай б’є собі лоба. А ти тут до чого? — вона гладить його по спині.

— Такі, як вона, не роблять помилок, — він повертає до неї обличчя. — Такі пруть напролом танком, і їм на все плювати.

Він лягає на спину. Йому хочеться закурити. Але Світланка права — треба тримати себе в руках.

— Я зустріла чоловіка, — каже Світланка.

— Та ти шо! — а що йому на це сказати.

— Нормального. Тридцять один рік. Уночі купував ящик коньяку.

— Гм, круто.

— Програв у більярд однокласникові на зустрічі випускників.

— Малий його вже бачив? — Дімка до неї не повертається. Вона теж лягає на спину.

— Ні. Ми поки лише на побачення ходимо. Такі, начебто, романтики. «Може, в кіно, Світлано? — Можна, Романе, чому ж ні?», — вона розтягує слова. — Я геть забула, як це, прикинь. Хвилюватися, вбиратися.

— Ти завжди красива.

— Дякую.

Раптом вона сідає, зав’язує волосся у вузол — або хвилюється, або збирається читати йому мораль.

— Дімочко, це як у «Щоденнику гейші» вони казали, пам’ятаєш? Усе минає, і це мине. Твій біль теж мине, — говорить вона й тикає пальчиком йому в ребра.

Він зітхає, закочує очі. Добре, що вона цього не бачить.

— Світланко, усе минає, і твій Роман мине, — єхидно відповідає він.

— Ну ти й сволота! — хихотить вона.

— А якби він чвертку коньяку купив і три сосиски, ти б теж із ним романтику розводила? Ну якщо чесно?

Світланка кидається на нього й стукотить своїми маленькими кулаками, куди попаде. Дімка легко її скручує й підминає під себе.

Вони так міцно сплять, що не чують будильника. Коли Дімка розплющує очі, малий лежить між ними на ковдрі.

— Привіт, Хіро, — каже Дімка.

— Мене звуть Тадаши, — каже малий, обертається до Діми й обіймає його за шию, його волосся лоскоче Дімі щоку.

Карина від вас із Міркою відвалилася. Вона дзвонила, і не раз, напрошувалася. Навіть явилася одного разу після шостого уроку у двір вашої школи. А ви милосердно звільнили її від обов’язку вас із Міркою терпіти. Хоча Каринка мала нещасний вигляд.

Карина визначилася: сама вона розумна, а ти вкрай дурна. Про це вона особисто тебе сповістила. А тобі що? Кожен має право на власну думку. Жаліє Дімку. Знайшла жертву, ага. Чула б вона, як він з тобою розмовляв, а потім навіть слухавку не взяв, хоча ти просила його тебе пробачити разів сто.

Нехай Карина його жаліє, а тобі нема коли мучитись. У тебе активне особисте життя. Завал з уроками. Репетитор з хімії. Хоча на фіга тобі ця хімія? Дратує необхідність учити те, що в житті не згодиться, для вишу не треба, а ти мусиш витрачати час, якого ні на що не вистачає, тому що в хімічки клімакс. І