Крута компанія - Надія Біла

С. В. — алкаш, і скільки ти себе пам’ятаєш, він ходить в одному сірому піджаку: влітку поверх футболки, взимку — светра. З кишень стирчать ключі, шайба скотча, складений трубочкою зошит, де він ставить тремтячою рукою позначку про виконану роботу. Він може полагодити геть усе. Навіть у директорській машині колупається у відсіку за трансформаторною будкою, куди колись ще клас Мірчиної мами здавав зібраний по дворах металобрухт. Тільки тої таблички з неповним прізвищем його вмілі руки, що старечо тремтять, чомусь не торкаються.

Коли твій клас чергує, а на третьому поверсі знову забивається жіночий туалет, С. В. обов’язково як крізь землю провалюється. Куди саме, усім відомо, тому ви разом із Міркою вирушаєте до затхлого підвалу.

— Дімо, це ти? — чується з освітленої плями за рогом коридору.

— Яке твоє діло?! — гаркає Дімина мама, тягнеться до вимикача, спалахує світло.

— Як тебе звати, бубочко? — вона обертається до тебе, затягуючи на животі товсту ковбаску махрового пояса.

— Міла, — ти топчешся на місці. Роздягатися тебе не запрошували.

— Драсьтє!

У коридорі виникає фігура в мішку з одягу: на ній неначе светр і широкі штани, тільки руки й ноги в них загубилися. А згори стирчить сива розпатлана голова, блищать очі, немов залиті лаком, задавлені розпухлими повіками. У цього обличчя Дімин високий лоб, Дімині брови, а на переніссі — Дімина зморшка вилочкою, що розкривається вгору. Ти здригаєшся.

— Не розбувайся, Мілочко, — каже Дімина мама, не звертаючи уваги на істоту, яка щойно з’явилася. — Бо в нас тут срач завдяки декому, — вона різко обертається й іде до того чоловіка, кажучи на ходу: — Почекай у його кімнаті. Я тобі чай зроблю.

Тобі раптом стає страшно. Буває, одна думка вистрілює в голові, а інші за нею не встигають, тому намагаються її забити подалі, щоб не псувала звичну картину світу.

— Я на вулиці почекаю, — привітно вигукуєш ти й задкуєш до дверей.

— Ще чого, — відрізає Дімина мама.

Вона згрібає мішок із сивою довбешкою в оберемок, виштовхує його кудись убік. Той щось белькоче.

— Міло, дитинко, йди до Дімоччиної кімнати. Я принесу тобі чаю, — чутно крізь метушіння.

Щось ляскає, щось падає, доноситься розсерджений гучний шепіт: «Дівчина прийшла, мудило кінчений… заткнися… синові зіпсував…».

Де Дімоччина кімната, ти гадки не маєш, але штовхаєш двері ліворуч, аби кудись сховатися від загрозливого шуму, який чути, ймовірно, з кухні.

У кімнаті — велике вікно й балкон. У кутку — смішний старий телевізор з круглою лінзою екрану. Штори червоні із жовтими королівськими ліліями. Галасливий жовтий засліплює — він занадто яскравий. Ти мимоволі морщишся й зупиняєшся в проході між двома ліжками.

Одне — розкладений диван, інше — човник дитячої полуторки, точно як у тебе маленької, з трьох пласких подушок. Такі купують, щоб дитині до старшої школи було на чому спати. Але в тебе вже три роки як нормальне доросле ліжко з матрацом.

Обидва ліжка нічим не прикриті, лише ковдри в підковдрах акуратно вкладено поверх подушок.

Ти не смієш сісти ні на квітчастий батут полуторки, ні на блакитну диванну гладінь, а стілець біля письмового столу завалений одягом. Ти впізнаєш Дімин светр, червоний у дрібну коричневу сіль. Він тобі завжди подобався. У Сотника речі були такі модні, але зовсім безликі. А в Діми два светри й дві пари джинсів, немов частини його тіла, ретельно підігнані, улюблені, наче його продовження.

Ти проводиш рукою по кишені складених учетверо штанів на стільці. Тканина під пальцями така м’яка. Цей дотик тобі знайомий — ти зараз гладиш Дімку. У тебе щось коле під ребрами, ти відчуваєш, як проявляються на лобі жалісливі зморшки, ніздрі розширюються, ти переривчасто дихаєш — зараз заплачеш.

Ти обводиш поглядом старий письмовий стіл. Одним плечем він спирається на шухлядки з ручками, які вкрито тріщинами, а іншим, як на милицю, — на чорну дерев’яну раму, обклеєну прапорцями, машинами й іншими хлопчачими дурницями.

Навколо запиленої настільної лампи без лампочки розкидано острівці необхідних речей: довгий незграбний пульт на обкладинці журналу з телепрограмою — він упакований у поліетилен і заклеєний скотчем; дзеркало в рожевій пластиковій рамі — петлі на його боках теж обернуто прозорою стрічкою; хмиз ручок з недогризками олівців; старомодна чашка в червоний горошок розкривається дзвоником.

Ти береш до рук той самий чорний блокнот, що колись подарувала Дімі. На столі залишається темна пляма, присипана навколо борошном пилу. Аркуші блокнота біжать віялом між пальцями — на них немає жодного слова, навіть борозенки від усохлої ручки.

Усе, що на столі й навколо столу, телевізор і тумба під ним, схожа на комод для білизни, жовта шафа (з її дверей стирчить язичок обламаного ключа) — усе таке старе, затягнене не брудом, не пилом, а смутком, ніби речі теж можуть страждати. «Убоге» — виникає в голові потрібне слово, і ти щулишся від гіркоти, що розростається всередині тебе.

Ти перекладаєш Дімині штани на ліжко й влаштовуєшся на м’якому стільці. Щоправда, поролон у ньому давно провалився, стілець твердий як дошка.

Завіса, яка, на думку Дімки, мала захистити тебе від правди, щойно тріснула — його батько не хворий, він просто алкоголік. Не тихий С. В., що потай пиячить у своєму підвалі, а геть зруйнована спиртним істота. Дімка спить в одній кімнаті з мамою, а