Посол мертвих - Аскольд Мельничук

У його голосі не було фанатичного надриву, хоча він і дивився не на мене, а кудись поза моє ліве плече.

— Можна, я тобі розповім? Ти не проти? Мені то нічого, але треба ж комусь розповісти.

— Звичайно, розкажи.

— Я бачив у вікні напіводягнену жінку. На мене ззаду кинулася змія, а потому відсахнулася. Так, змія, — повторив він. — І чорний чоловік із валізою виходить із поїзда на якійсь глухій станції. Отаке…

— І все?

— Таке я бачив. А потому прийшов у таке місце всередині мене, де суцільне світло. Тобто вибухи. Екстаз, крутизна. А звідти я вийшов із трьома речами: Бог — усюди, та про Нього нічого не можна дізнатись, а хто каже, що може, той брехун; і, знаєш, оте, що завжди, про кохання. А решта? Політика. Просто, їбать, політика.

Він розійшовся.

— Не треба мені було про це говорити, — додав він.

— Чому?

— Нічого казати, — раптово знеохотившись, знизав плечима Алекс, і я перестав його про це запитувати.

А тоді:

— Ти віриш у Бога?

— Не знаю, — відказав я.

Мені захотілося курити.

— Почитай містиків.

— А чим вони тобі допомагають?

У сусідній кімнаті пролунав крик: «Убий верблюдів на хуй!»

— Оцього в Інституті бракувало.

Я захотів сказати, що не лише цього, а й, приміром, здорового глузду.

— Серж лише про політику говорить. Неначе, крім влади і стосунків із нею, немає нічого важливого.

Він казав це в цілком повсякденній манері. Достоєвський-молодший.

Урешті-решт я спитав:

— Ти з Адою говорив, пезано?

Він опустив погляд.

— Не казав про це, так?

— Ніку, я її вже понад рік не бачив. Вона мені листи пише. Іноді я їх навіть не читаю. Коли повертаюся додому, мені там лише хріново стає. Я нічого ніколи не міг придумати, що для них із Віктором зробити. Крім дітей. Я знаю, що їй би це сподобалося. Тільки не певен, що сам до того готовий, — він змусив себе посміхнутися.

— Хочеш, я їй зателефоную?

Алекс замислився. Вечірнє світло просочувалося крізь запилюжені пластикові жалюзі. Надворі місто просто палало. У лікарні в кондиціонованій тиші все поступово застигало. Ми були наче харчі в холодильнику, наш природний розклад стримувався, сповільнювався.

— Ні, — вирішив Алекс. — Я розумію, ти подумаєш, що я до неї погано ставлюся…

— Я такого ніколи не казав.

— Ти не знаєш. Просто не уявляєш, як це. Тут після Ґроув-стрит просто «Середземноморський клуб»[18]. Я знаю, тобі її шкода. Вона тобі теж дала ту дурнувату історію від Антона почитати, правда? Вона всім її дає. А хто знає, правда там чи ні? Я точно не знаю. А ти? Фашисти. Ти ці штуки знаєш. Усі ці українські заморочки. Вони всіх трахали, всі їх трахали, а тепер нас трахають їхні спогади!

У його очах палала самозненависть. Я розумів, що він має на увазі: «українські заморочки» — річ така заплутана, важко відокремити правду від вигадки і вирішити, в чию правду вірити. Найліпше вже повністю забути.

Сал знову запливла до почекальні.

Я встав.

— Телефонуй, — сказав я і пішов коридором до ліфта, залишаючи Алекса самого в лісі спроб самогубства та лютих сновид.

Алекс міг виписатися за тиждень. А що далі? Як він себе утримуватиме? Яке життя собі влаштує?

Я не мав часу гадати, а він не клопотався тим, аби зі мною сконтактуватися.

Минули роки, доки я знову почув його голос. Пам’ятаю, це сталося, коли я щойно повернувся з конференції, на якій усе-таки почав зустрічатися з Шеллі, й цей процес виявився значно бурхливішим, аніж я міг собі уявити. Попри всі складнощі, я відчував піднесення: мене немовби підхопив висхідний потік, як це інколи буває в житті, — за бажання можна здатися на його волю і чекати, куди тебе принесе.

В Алекса знову стався нервовий зрив. Цього разу він був у Вермонті, на приватній фермі у Барнеті під Сент-Джонсбері, і я прийшов його провідати там якось після обіду наприкінці весни, коли на деревах зеленіли свіжі листочки.

Я побачив його здалеку: він чекав на мене біля ґанку великого синього вікторіанського будинку. День був чудовий, і здавалося, що дуби простягають гілки, обнімаючи повітря.

Стоячи під сходами, Алекс здавався меншим на зріст, аніж він був. Він горбився і тримав руки перед собою, наче богомол. Його обличчя, колись таке живе, тепер схудло і напружилося від тривоги. Вусів уже не було. Та, коли я підійшов, він радісно всміхнувся, розкинув руки і пригорнув мене. Я присягнув собі ніколи надалі про нього не забувати.

Лікування відбувалося за експериментальною програмою. Пацієнти спали в кімнатах без шибок — лишалися тільки жалюзі. До кімнати впускали кілька десятків в’юрків і папужок.

Алекс жив у пташнику.

Він запросив мене до себе. Я стояв біля нього і дивився, як повітря розтинають крикливі веселки.

З темним і самозаглибленим обличчям, він курив цигарку за цигаркою.

— Їм це нічого, — сказав він.

Я не питав, хто платить за лікування.

Якась пташка сіла на лампу у формі голуба, що стояла на кавовому столику, — біля неї лежало розсипане насіння. Інша купалась у чашці з водою, залишеній у раковині.

— Старий карибський спосіб лікування від доктора Волкотта, — пояснив Алекс. — Спочатку важко заснути. Хтось видасть звук — а вони як зашумлять, як розкричаться — моментально, наче хто газ підпалив. Але все одно вони класні.

Пташки щебетали і пурхали навколо, а ми з годину сиділи в кімнаті й розмовляли про Блек-Понд. Про Аду я не згадував. Алекс розпитував про Бостон, я переказував йому, як відбуваються праймеріз президентських виборів.

Після численних пауз я нарешті підвівся і пригорнув його знову, запевнивши, що він одужає і ми побачимось у місті.

Дорогою я зупинився біля реєстратури і залишив там для Алекса конверт із грошима. Я ще навчався, і сума була мізерна.

Алекс став тим другом, котрого ти радий чути, аж доки згадаєш, чого, власне, ви рідко бачитеся. Він зателефонував, коли померла моя мати, а на похорон так і не прийшов. Я надіслав йому листівку, коли одружувався. Він відписав, привітав нас. Приблизно рік тому він зателефонував у неділю вранці — й ми проговорили майже годину. Я розповів йому про Шеллі, про мою роботу. Він неначе був задоволений. Сказав, що живе в ребцентрі в Сомервіллі, миє посуд у дорогому ресторані. Не нарікав. Так жила і його мати. Ми поговорили про Аду, й він сказав, що намагається з нею подружитись, але процес просувається повільно: він приїжджає, вони сваряться — щоразу через одне