Фортеця - Міша Селимович

Сеїд Мехмед вийшов до сусідньої кімнати, залишивши мене, похнюпленого, самому дошукуватися відповіді на свої запитання.

Я не можу йому вірити, моє серце відкидає його безнадію, вона ворожа життю, ворожа людям. Усім людям. Якби навіть була одна добра людина, я вірив би в неї більше, ніж в усіх інших. А вона не одна. Добрих людей на світі більше, ніж злих. Набагато більше! Тільки злі гучніші й напористіші. Добрі мовчать.

Хіба не можна все перевернути?

Треба поговорити з Рамізом. Він би неодмінно сказав, що люди стануть кращі, без цієї впевненості все його життя і все, що він робить, утратило б сенс. Хай би його слова звучали й непереконливо, я повірив би йому. І заради нього, і заради себе.

На вулиці мене зустрів Махмут, мокрий як хлющ. Дощ ішов цілий день.

— Що ти тут робиш?

— Нічого, стою. Був у кав’ярні, тіснота, один на одному сидять, і все через дощ.

— Підемо до мене?

— А хіба тут погано?

Ми зайшли у підворіття під стріху, дивилися, як падає дощ, як відбиваються краплини від бруківки. Невдовзі мої ноги були зовсім мокрі. Тепер мені все одно, йти чи залишатися.

Які будуть люди завтра — кращі чи гірші?

— Погана погода, — каже Махмут, утираючись хустиною. — Не люблю дощу, не люблю вітряної погоди, не люблю холоду. Тоді ти якийсь нещасний, кашляєш, болить тобі поперек, болить душа. Але й літньої спеки теж не люблю, вона зовсім розморює. Чи є де-небудь на землі край, щоб там завжди була весна?

— Не знаю, може, й є.

— Я не бачив. А якби знав, подався б туди жити. Бо тут одна біда. Або тебе сонце пряжить, або тобі холод дошкуляє. Погано. Особливо коли парить. Збожеволіти можна. Ось минулої ночі — я ліг, а воно духота, бачу, буде зміна погоди, дихати нема чим, заснути не можу, і на вулицю йти вже пізно. Дружина стогне, сопе, перевертається. «Та заспокойся, — кажу їй, — хай тобі всячина. І так заснути не можна, а тут ще ти не даєш». — «Важко, то й перевертаюся, — каже вона, — бачиш, яка погода, повітря бракує». Що подієш, сну нема, очі як тарілки, мозок вариться, то й дав я думкам волю, все одно вгамувати їх не можу. Ото й думаю: скільки людей у цьому місті зараз, як і я, без сну, луплять очі в темряву, скільки їх спить, скільки, пробач, займаються одним ділом, скільки з душею розлучаються, а скільки народжується. Скільки народжується! І ось спало мені на думку підрахувати, скільки мешканців у нашому місті було минулого року, скільки буде через рік, два. Думки обриваються, плутаються, як нитки на клубку, ніяк не можу ладу їм дати, встав я, засвітив свічку і став підраховувати з олівцем у руці. І ось що вийшло: у нашому місті близько шести тисяч будинків, у будинку в середньому троє дітей. Діти за три роки прибавляють у вазі приблизно три оки[13] кожне. Вісімнадцять тисяч дітей помножити на три оки — це буде п'ятдесят чотири тисячі ок людського м'яса.

Моя здивована думка зупинилася перед тою величезною горою людського м'яса. Я засміявся:

— Бійся бога, дітей лічиш на вагу, ніби це ягнята.

— У тім-то й річ, що це діти, а не ягнята! І вони щороку ростуть, і щороку з'являються нові. Поле може не вродити, а діти родяться. Зараз їх є вісімнадцять тисяч, розумієш?

— Розумію, коли йдеться про дітей, але тебе не розумію.

Він струсив краплі дощу з бороди та з мокрих рукавів і невдоволено похитав головою, що я не розумію його.

— Ось що мені спало на думку: дітей більше, ніж дорослих. А батьки звичайно потурають дітям. Тепер дивися: якби хтось мав гроші і якби купив щось для дітей та це попродав, то гарно заробив би.

— Якби та якби! Кинь ти свої вигадки, прошу тебе!

— Ніякі це не вигадки. Незабаром у Вишеграді ярмарок, і там можна було б купити кілька в'юків дитячих сопілок. По парі[14] за штуку. Якщо взяти три тисячі, ну гаразд, дві, то це вже дві тисячі пар чистого прибутку. Хто пожаліє дві пари для своєї дитини?

— Є речі потрібніші, ніж дитячі сопілки.

— На потрібніше грошей не вистачить, а сопілку кожен купить.

Невже він усе своє життя тільки й думатиме про торгівлю, про прибуток, про операції? А таке з сопілками могло тільки йому стрельнути в голову. І розумно й безглуздо, і сумно й весело, — усе якось разом.

— Ну, такого як ти, ніхто не вигадає. Сопілок йому захотілося!

— Не про сопілки йдеться, а про чистий прибуток. Продаси в крамниці, і гроші до кишені.

— А зараз у тебе гроші є?

— Гроші? То ж бо й воно.

Він посмутнів і довго стирав краплі дощу з посинілого носа.

Я сказав, сміючись:

— Точно як у цигана: жаль, нема муки, а якби була олія, млинців напекли б.

— Та не зовсім так. Можна було б знайти і муку, й олію.

— Де?

— У тебе.

— У мене? Віддам тобі все, що маю.

— Якщо віддаєш, тоді нема клопоту. Я їду до Вишеграда по сопілки.

— Нема в мене нічого, чоловіче добрий. Звідки?

— А батькова садиба.

Ось що він має на увазі! Не заспокоїться, доки мене не пустить з торбами по світу. Це в нього ніби хвороба.

Я мовчав, а він мене почав квапити:

— Що скажеш? Все одно з неї ніякої користі нема.

Я не кажу нічого й не думаю нічого. Справді, з неї нема ніякої користі. А ця справа непогано придумана. Безглуздо, але непогано.

— Тобі шкода?

Мені не шкода, анітрохи не шкода. Ніщо мене не в'яже з батьківською хатою, крім неясних спогадів, яких я не намагаюся оживити, давно вже не був на згарищі, не варто повертатися до марних згадок і ятрити душу виглядом пустиря. Треба розірвати непотрібний зв'язок, щоб не допустити можливого болю. Дитинства вже давно нема. Що я бережу в цьому притулкові духів, де навіть не спочивають кістки покійників? І болю не відчуваю, тільки порожнечу. Чом би її не засипати?

— Про що ти думаєш?

— Думаю, що було б, якби й ти пропив гроші, як Хус-ага. Від боснійця можна всього сподіватися.

— Боснієць на старість набирається розуму, коли він йому більше не потрібний. Минулися мої дурощі. Отже, пристаєш? У мене й покупці на садибу