Фортеця - Міша Селимович

перед людьми і слабкий перед світом, я маю вагу перед своїм творінням, вартнішим від них. Стривожений непевністю всього, я впевнений тільки в любові, яка виростає сама із себе, бо вона — потреба, перетворена у відчуття. Любов — це самопожертва й насильство, вона дає й вимагає, просить і сварить. Ця жінка — увесь мій світ — потрібна мені, щоб я нею захоплювався і відчував над нею свою могутність. Я створив її, як дикун створює собі ідола, щоб він стояв у печері біля вогню й захищав од грози, ворогів, звірів, людей, неба, самотності, щоб просити в нього речі звичайні і вимагати речі неможливі, захоплюватися й сумувати, дякувати й лаяти, завжди усвідомлюючи, що без нього страх був би надто жахливий, надія не мала б коренів, радість швидко минала б.

Тільки завдяки їй і люди мені стали ближчі.

***

Хус-ага повернувся з Царгорода скоріше, ніж ми сподівалися. Покликав мене у свою порожню крамницю і, сумний, перемінений, змарнілий, якийсь прибитий, повідомив скрушно, що в нього в Царгороді пропали всі гроші — і його, і чужі. Ще й заборгував. Не проторгувався, ніхто його не пограбував і не обікрав — він пропив усе. Ніколи цього не робив, тепер зробив.

Не знає, що з ним сталося, найшло це на нього одного вечора, якось само по собі, зненацька, наче хвороба ніби якесь божевілля, — він пив, замовляв пісні, розкидався грішми, хотів битися з товаришами, коли вони стримували його, щоб не занапащав себе, і за кілька днів і ночей залишився зовсім без грошей, довелося позичати, щоб повернутися додому. Завинив він перед нами і перед братом — Абідом, але, хоч повісься, нічого не вдіє. Якщо хочемо, він позичить і поверне нам гроші. Якщо ж у нас не зовсім сутужно, то віддасть через рік з процентами.

Поки що не бідуємо, сказав я, почекаємо. Таке з кожним може трапитися, не будемо ще й ми підкопуватися під нього, і без нас він має досить клопоту. ГІоверне, коли зможе.

А що я міг сказати йому? Вимагати гроші, щоб ще більше втопити людину? Так уже судилося, що гроші тікають від нас, і я великодушно запропонував йому перенести виплату боргу на наступний рік, а то й далі, і зробив це з усмішкою, наче ми ходимо по золоті. Він був мені вдячний за цю безрозсудність, і, що найдивніше, я й сам був задоволений, мовби зробив якусь вигідну справу. Якби я повернув свої гроші, гіркою була б для мене ця перемога і я, безперечно, соромився б її. А те, що ми пошилися в дурні, забудеться. І легко собі пробачимо.

Ні я, ні Тияна не вміємо жити, але це нас анітрохи не турбує.

Тияна ні словом не дорікнула купцеві, ані будь-кому іншому. Навіть не переконувала нас, що передчувала це лихо, як звичайно вона робила. Тільки всміхнулася й весело сказала:

— Гарні ми торговці!

І Махмут повівся зовсім інакше, ніж я чекав. Я думав, він буде заперечувати свою вину, мовляв, він тільки розмірковував уголос, а вирішували ми самі, він ані словом не прохопився, коли ми давали гроші Хус-азі, і це була правда.

Але я помилився, Махмут не виправдовувався. Він прийшов, щоб вислухати заслужені докори, щоправда, наступного дня, коли злість у нас уже минула, і всю вину взяв на себе.

— Якщо думаєте, що я спав, то помиляєтеся, — винувато промовив він. — Я цілу ніч очей не склепив. Так підвів своїх найкращих друзів. Ви втратили останнє, що підтримувало у вас певність. Я й себе обікрав, бо коло тої вашої мізерії я теж почувався впевненіше. Я міг би, звичайно, сказати: хто сподівався такого від Хус-аги? Але я не скажу. Від боснійця можна всього сподіватися. Роками живе як розумна людина, а потім раптом усе зробить, аби довести, що він останній йолоп. Ви цього, можливо, й не знаєте, але мій досвід більший. Я винен. І я відшкодую вам збитки.

— Що ти кажеш, звідки в тебе візьмуться гроші?

— Продам крамницю.

— Залишишся без нічого.

— А хіба я з крамницею народився?

— Але чому ти маєш повертати нам? Ти не винен.

— Винен. Ви в торгівлі не розбираєтеся.

Змагалися, ми так, перевершуючи один одного у великодушності, аж доки Тияна рішуче не перервала нашу безглузду суперечку, сказавши, що все це дурниці і що ми тільки марно гайнуємо час. Але щоб надалі ми не приходили до неї з подібними дитячими вигадками і викинули собі з голови мрії про легкий зиск та багатство, їй цього не треба, вона звикла задовольнятися малим, не потрібне воно й нам, бо ми такі ж вдатні до торгівлі, як вона — ходити по канату.

Так обом нам Тияна добре нам'яла вуха — і Махмутові, вдаривши його по купецькому самолюбству, але водночас і знявши з нього відповідальність, і мені, безневинному, тож я спересердя подумав, що Махмут не мав сумніву саме в такій Тияниній відповіді і тому начебто поривався повернути нам утрачені гроші. Він нічим не ризикував, вдаючи з себе благородного, а було б цікаво, коли б ми погодилися взяти в нього гроші, хоч би жартома. Як би він тоді викручувався, наче хробак, щоб забрати свої слова назад!

Але все закінчилося добре, і всі були задоволені своєю поведінкою. Старий дихавичний пройдисвіт зробив безпомилкову ставку на Тиянину доброту — і виграв. Пішов ніби засмучений, що ми не прийняли його жертви.

А через два дні він почав приставати до мене з новим прожектом.

Тияна понесла замовницям вишиті сорочки, а я пішов до бібліотеки читати вірші Мевлії про Сараєво. Він писав мовби про мене, про теперішніх людей, ніби й не минуло відтоді ціле століття. «Хіба час стоїть на місці? — питав я себе, не знаючи, радіти з цього чи сумувати. — Хіба люди не міняються?»

Запитав я про це і Сеїда Мехмеда в короткий проміжок між двома його мареннями, коли одне кінчається, а друге ще не почалося. Тільки тоді він притомний і тільки тоді не всміхається водночас і сумно, й весело.

— Люди міняються, — сказав він. — Але на гірше.

— Не може бути, — відповів я йому з запалом. — Люди якщо й не кращі, то розумніші. Збагнули, що мусять якось влаштувати свої стосунки, бо інакше увесь світ піде шкереберть.

— Світ все одно піде шкереберть, — байдужим тоном підсумував Сеїд Мехмед.

Хотів я його запитати, чому він такої поганої думки "про людей, що з ним сталося, чим вони йому дозолили, чому він