Після тебе - Джоджо Мойєс

— Щось це мені схоже на початок дешевого порнофільму.

Він закляк — а я раптом зрозуміла, що сказала це вголос. Спробувала всміхнутись, але вийшло якось кволо.

— Ну… добре, — підняв він брови.

Він зник у дальшому кінці вагончика, а за хвилину повернувся зі светром та штаньми, схожими на спортивні.

— Джейкові спортивки. Щойно випрані. Може, не найкращий костюм для порнозірки, пробач. — Він передав мені одяг. — Можна переодягтись у мене в кімнаті — вона там. Або ось тут, у ванній.

Я пройшла в його кімнату та зачинила за собою двері. Дощ гучно дріботів по даху вагончика та застеляв вікна нескінченною водяною завісою. Я спочатку хотіла запнути штори, а потім згадала, що тут просто нікому мене побачити, крім купки мокрих курчат, що з’юрмились у дворі. Я стягла з себе мокрі джинси та майку й витерлась рушником, який він теж для мене дістав. Для сміху я гола помахала курчатам — потім до мене дійшло, що така поведінка більше пасує Лілі. Курчат видовище не надто вразило. Я піднесла рушник до обличчя й понюхала, наче це якісь заборонені наркотики. Пахло свіжовипраним рушником і, ледь-ледь помітно, чоловіком. Я не відчувала такого запаху відтоді, як пішов Вілл, — мене це трохи вибило з колії, і я поклала рушник.

Майже всю кімнату займало велике двоспальне ліжко. Замість шафи — вузький сервант. У кутку охайно стояли дві пари робочих чобіт. На тумбочці книжка лежала поруч із фотографією, на якій Сем обіймав щасливу блондинку з неохайним вузликом волосся на голові. Вона закинула руку йому на плече й усміхалася в камеру. Жінка не мала модельної вроди, але її усмішка зачаровувала. Такі жінки, як вона, багато сміються. Джейк дуже на неї схожий. Мені раптом стало так його шкода, що довелося відвернутися від фотографії, щоб не засмутитися зовсім. Іноді виникало таке відчуття, що всі ми застрягли в горі й не хочемо дати іншим зрозуміти, що вже потопаємо в ньому. Я на мить задумалась, чи не відображує Семове небажання говорити про дружину моє власне небажання говорити про Вілла. Бо щойно ти відкриваєш оту коробку та дозволяєш собі хоча б пошепки сказати щось про свою печаль, цей радіоактивний гриб моментально затуляє собою всі інші розмови.

Я оглянула себе та глибоко вдихнула.

«Ну що ж, просто приємний вечір».

Згадалися поради з «Жити далі»: не позбавляй себе щасливих моментів.

Я витерла розмазану туш під очима та спробувала дати лад волоссю, дивлячись у маленьке дзеркало. Нагягла на себе светр Сема, намагаючись відштовхнути дивну інтимність, що виникає, коли вдягаєш одяг чоловіка, потім Джейкові штани та ще раз глянула на себе.

«Що скажеш, Вілле? Це ж просто приємний вечір. Це ж нічого не означає, правда?»

Я вийшла, і Сем усміхнувся, закочуючи рукави.

— Виглядаєш років на дванадцять.

Я пішла у ванну, щоб викрутити воду з джинсів, футболки та шкарпеток, і розвісила їх біля шторки для душу.

— Що готуєш?

— Ну, я думав зробити салат — але погода не дуже салатна. Так що імпровізую.

На плиті в каструлі кипіла вода, обдаючи парою вікна.

— Ти ж їси пасту?

— Я їм усе.

— Пречудово.

Він відкоркував пляшку вина та налив мені келих. Я сіла на диван за маленький столик, накритий на двох. По шкірі побігли мурашки. Так, усе добре. Я просто насолоджуюся моментом. Маленькі задоволення. Я ходила на танці. Я світила голим тілом перед курчатами. Тепер я просто буду насолоджуватися вечерею з чоловіком, який хоче для мене щось приготувати. Це ж прогрес як-не-як.

Сем, мабуть, помітив, що в мене в голові ведеться якась внутрішня боротьба, тому почекав, доки я ковтну вина, і запитав, помішуючи щось на плиті:

— Це про цього боса ти казала? Про типа, якого я бачив сьогодні?

Вино було дуже смачне — я зробила ще ковток. Поки Лілі в мене жила, я не наважувалася пити спиртне, бо боялася втратити здатність оборонятися.

— Про нього.

— Я знаю таких людей. Якщо тебе це втішить, то років через п’ять у нього буде або виразка шлунку, або еректильна дисфункція від гіпертонії.

Я засміялася.

— Обидва варіанти звучать заспокійливо.

Зрештою він теж сів, ставлячи переді мною тарілку гарячих макаронів під соусом.

— Ну, будьмо. — Він підняв келих із водою. — А тепер розкажи мені про свою давно загублену дівчинку.

Яке ж щастя, коли є з ким поговорити. Я не звикла спілкуватися з людьми, котрі дійсно вміють слухати. Люди в барі найчастіше хочуть лишень слухати власний голос, а говорити із Семом було просто благословенням. Він не перебивав, не казав, що думає, не давав порад. Він просто слухав, кивав, доливав мені вина, а після того як я закінчила, — на вулиці вже давно було темно — сказав:

— Ти взяла на себе неабияку відповідальність.

Я відкинулася на спинку диванчика та підібгала ноги.

— Не думаю, що насправді в мене є вибір. Я постійно ставлю собі запитання — пам’ятаєш, ти мені сказав: «А що Вілл хотів би, щоб я зробила?» — Я хильнула ще ковток. — Це важче, ніж я думала. Я збиралась просто познайомити її з дідусем та бабусею — та й по всьому. Усі радісні, щасливий кінець — як у передачах, де шукають зниклих родичів.

Він роздивлявся свої руки, а я — його.

— Ти думаєш, що я божевільна, бо в це втрутилася.

— Ні. Надто багато людей роблять усе для свого щастя — не думаючи про шкоду, яку лишають по собі. Ти не повіриш, яких я дітей забираю у вихідні. П’яні, обкурені, обколоті. А їхні батьки занурені у власні справи або їх узагалі немає поруч. Ті діти живуть, наче у вакуумі, — і роблять неправильний вибір.

— То що, думаєш, тепер стало гірше, ніж було?

— Хтозна. Але я постійно бачу цих загублених дітей. А в дитячого психолога в нашій лікарні листок записів довший за твою руку. — Він криво всміхнувся. — Стривай-но, я піду зачиню курчат на ніч.

Я хотіла його спитати, як же така вочевидь мудра людина може так байдуже ставитися до почуттів власного сина. Хотіла запитати, чи знає він узагалі, який Джейк нещасний? Але це було б надто нетактовно, беручи до уваги, що він нагодував мене дуже смачною вечерею… Я відволіклась на курчат, які по одному застрибували