У затінку земної жінки - Олена Печорна

— Батьку… — шепотів Льошка, злякано озираючись навсібіч. Від страху ноги зрадливо підкошувалися, а торба, у яку поспіхом накидав харчів, ось-ось могла випасти. — Тату… Я їсти приніс.

З-поміж чоловіків, що сиділи на підлозі попід стіна­ми, один сполохано сіпнувся. Думок наче й не було.

— Льошка! Ти що, харцизник, удумав? Ану бігом додому, поки біди не накоїв.

— Я вам поїсти приніс — осьде, — хвалився, просуваючи торбу у вікно, коли чиясь рука зненацька схопила за комір і щосили трусонула. Наглядач, міцної статури чоловік, тягнув отой комір догори так затято, що Льошка мусив здійнятися навшпиньки, щоб не вдушитися. Німець, тримаючи хлопця, гарячково щось ґелґотав і грубо штовхав його до вхідних дверей, вочевидь прийнявши за втікача. Хлопчина ледве встигав перебирати ногами, які від страху заклякли й раз по раз чіплялися одна за одну. Попався. Удруге.

— Він не заручник, відпустіть, — кричав зсередини батько й грюкав у вікно. На ґвалт підскочило ще двоє охоронців, оточивши хлопця живим кільцем. «Тепер точно все, уже не втекти», — думав Льошка, відчуваючи, як труситься всім тілом. Язик наче до горла присох: хоч би слово із себе вичавити, щоб пояснити, а він тільки гикає і слину ковтає. Зараз вкинуть досередини — і пропав, зовсім пропав. Ще й від мамки потай утік, не попередивши. Бо хіба ж би пустила? Ні. Тепер умре, а мамка й не знатиме…

— Льоша?

Сіпнувся, хапонув повітря ротом, крутиться, вивертається, наче в’юн, яких із хлопцями руками в деснянських заплавах ловили. Чує голос, а не бачить, от тільки серце, мов дурне, у грудях колотиться, бо ж учителька, їхня вчителька німецької.

— Фаню Францівно! — верещить і в тому вереску голосу свого не впізнає. — Фаню Францівно, скажіть їм… Скажіть, що я батьку поїсти приніс… По-по-їсти…

Брехня, що очей на потилиці нема. Льошка тоді, здавалося, спиною відчув, як горбівська вчителька спішно підійшла до наглядачів і показала на будівлю клубу.

— Відпустіть. Перерахуйте заручників — усі на місці.

За годину мати замкнула сина в хаті, на всі засови, які були, зачинивши. Чи сварила, чи голубила більше — вражений Льошка так і не зрозумів. Знав тільки, що Фані Францівні в ноги падала, а та її піднімала, мати падала, а вона піднімала, і обидві сльози ковтали. Олексій теж плакав, правда, уже вдома — на печі, коли зрозумів, що вчителька німецької його вдруге од вірної смерті врятувала. Сердега ховав лице в подушку й раз по раз розпачливо схлипував, примовляючи:

— Тепер до ста років житиму… А може, і дов­ше… — Підвів очі до вікна, прислухався, а там німота — аж у вухах дзвенить. Як не перед добром. Ковт­нув слину й ошелешено прошепотів: — Якщо доти село не спалять…

Офіцер котру годину поспіль спостерігав за незбагненним чудом, правда, віддаля — з вікна комендатури. Сторожко мружив очі, роздивляючись маленьку затяту жінку, а зрозуміти, осягнути, звідки вона черпає сили, не міг. Третю добу не відходить від полонених, наче в землю вросла. Бачив, як приходили горбівські молодиці, чув, як кликали за собою — перепочити, до найближчого двору запрошували, так ні, стоїть, мов статуя жива, очей із приміщення клубу не спускає. Йому вже від того погляду мулько робиться, неспокійно, ніби й не людина. Яка жива людина те витримає? Ще й жінка… Певно, тому й зволікає з вироком, сумнівами мучиться. А що, як і справді австрійка? Чому ж себе тоді не рятує? Дітей своїх? Каральний загін уже увійшов до села, за лічені години вирок виконають і небо над Горбовом затягнеться густою пеленою. Кінець однаковим буде для всіх. Дурна, слабосила жінко, могла ж уберегтися, могла, так ні, за оцих селюків заступилася… Зітхнув і рвучко відвернувся від вікна: сонце нещадно різало в очі.

Воно й справді здіймалося над поліським селом — поважно, неквапливо, розмірено. Не було йому діла до людських слабкостей, глупоти чи сліпоти, ненависті, злоби. Після перших осінніх дощів небо розпогодилося, немов схаменулося, пригадавши літнє тепло. Очистилося. Ще вранці де-не-де випірнали поодинокі обриси хмар, однак ближче до опівдня у височіні стояла така блакить, наче небо щойно вмилося і навіки позбулося гріха.

То десь унизу, серед людей, погибель ховалася, там спокою не було. Чепурними горбівськими вуличками рухалися карателі в чорному. Просувалися швидко, але без поспіху. Зосереджені, наче під копірку роблені обличчя, завчені до автоматизму рухи, чавкання чобіт під нехитрими сільськими парканами — горбівці збагнули невідворотність своєї долі одразу — без тіні сумнівів або ж даремного зблиску надії. Злякані жінки хапали принишклих дітей на руки, більшеньких тулили до себе в сподіванні лишитися вкупі, аби лиш не розлучали. Дрібка чоловіків, котрих не мобілізували в перші місяці війни через тяжку неміч та болячки, проводжали поглядом новоприбулих мовчки, онімілі від власного безсилля. Старенькі, правда, дивлячись на дітей та онуків, тихенько зойкали, а затим шукали в цьому хиткому світі бодай якоїсь опори — хрестилися, мимоволі повертаючись у бік сільського клубу. Там і справді мав нині вершитися страшний суд, щоправда людський, сліпий у своїй злобі.

Першими вивели двадцятьох смертників. Селяни виходили на подвір’я по одному: хтось відвертався, хтось затуляв лице рукавом, хтось безпомічно мружився. Полудневе сонце засліплювало, умить позбавляючи бодай оманливого, але ж сховку. Ані тіні, ні затінку, ні найменшої надії на порятунок — осьде, на долонях у смерті стоїш, мов комашина. І тільки піт холодний цівочкою тоненькою поміж ключиць і на скронях. Страшно. А повітря солодке таке, млосне, добре — груди розпирає. Не надихаєшся ним. Осінь у високості першу позолоту замішує. Легкокрилу. Незайману. Замісить та й на павутинні літа розвішує, щоб додолу спустити — на верби, берези та граби, на світ — чудесний у величі своїй і такий… дрібний в очах людських. Але хто про те думає за життя? Уже коли загибель за волосок смикає, отоді серця по-справжньому відкриваються. А чого там назбиралося — з тим і рушати в засвіти…

Наказ про негайний розстріл зачитали приреченим одразу — чи на подвір’ї храму Божого, чи клубу — кому вже як думалося. Заручники, виснажені тридобовим очікуванням, понуро шикувалися в довгий ряд уздовж стіни й ошелешено озиралися довкола. Слів не розуміли, то правда. Але що тут розуміти? Куля всіх дожене — не перша, так остання їхньою буде. Тільки й усього, що мучитися не доведеться, бо швидка смерть, чи й збагнеш, що й до чого, а вже нема. Оце б іще наостанок світу білого побачити, намилуватися ним, попрощатися, так біда — ясне сонце очі не вміщають. Мружаться, бідолахи, мов сліпі кошенята, у кого сльоза повзе, бо проти сонця поставили, нічого ж не видко, хіба голос чується… віддаля. Знайомий голос. Свій. По-німецькому кричить — голосно, надривно, долю свою спокушаючи. Бо не ті часи нині, ой не ті, рота можуть хутко прикрити, особливо не панькаючись. Комусь, гляди, вельми не терпиться до смерті на гостину, а кому… Коли раптом дванадцятилітній Іван, що весь цей час стояв, мов громом прибитий, ні з того ні з сього смикнувся, і його аж повело знетельки.

— Ваньок,