Дзеркальце, моє дзеркальце - Кара Делевінь

Ґрейсі, мабуть, уже вдома. Я чую, як мама набирає їй ванну і співає «П’ять маленьких качечок», поки мала грається бульбашками. Вона ввімкнула режим ідеальної мами. Коли вони йдуть читати до спальні Ґрейсі, я виповзаю схопити якийсь тост. Здається, мама, яка сидить на ліжку Ґрейсі в хмаринці сонячного сяйва, ще твереза. Голос її звучить нормально, вона не квапиться скоріше дочитати до кінця, як робить це, коли відчайдушно бажає спуститися на перший поверх, до телевізора й випивки. Але потім я помічаю, що прозора рідина чекає на неї на поруччі у високій склянці, зо дна якої підіймаються бульбашки. Принаймні вона змусила себе почекати, поки Ґрейсі засне, це вже дещо.

Я чекаю, поки тост досмажиться, коли прочиняються двері й з’являється тато. Пом’ята сорочка, щетина. Він видається товстим і втомленим.

– Привіт, – каже він.

– Ти вдома?

– Так, і не треба так дивуватися, я ще тут живу.

– Мені щось таке казали.

– Все гаразд? У школі все добре? Ти стараєшся? Якісь новини про Наомі є?

– Тату, – хапаю хліб, який вистрибує з тостера, думаючи про фотографію з ним та Карлі Шилдз у купальнику. – Якби ти бував удома, ти знав би.

– Слухай, я знаю, що мене постійно немає. Але я роблю все це для тебе й Ґрейсі. І для мами. Щоб у вас був дах над головою, щоб у вас було все, що треба.

– Мама сумує за тобою, – кажу я. – Вона засмучується. Ми знаємо, що є хтось інший, тату.

– Нікого немає, – наполягає тато. – Це робота.

– Добре, – кажу я. – Як скажеш. Якщо чесно, тату, мені пофіг, працюєш ти з нею чи трахаєш її, мені начхати.

Тато кліпає, жовна на його обличчі напружуються, і я знаю, що йому хочеться накричати на мене, але він не кричить, і мені достатньо цього, щоб усе зрозуміти.

– Ну, зараз я вдома. Зазирну до Ґрейсі, а потім ми троє можемо замовити китайської їжі, що скажеш? Можеш взяти, що хочеш, я не лаятимусь, що ти замовляєш забагато.

– У мене є тост. – Тато, здається, водночас засмучується й видихає з полегшенням. Я вирішую скористатися шансом. – Тату, ти ж довго був інспектором у школі. Здається, почав ще до того, як мене віддали туди вчитися? Як це сталося?

– Ти справді хочеш знати? – питає він, насупившись. – Тоді якраз вирішили залучити до розвитку шкіл більше бізнесменів і місцевих політиків. Називалося «Ініціатива повного спектра».

– А, ясно. – Я посміхаюся, ніби мені цікаво. – І як тобі, подобається?

– Так. – Тато розслабляється. Я рідко розпитую його про життя, а йому подобається розповідати, від чого я ніяковію за наступне питання.

– Ти пам’ятаєш Карлі Шилдз?

Тато трохи випростується на стільці.

– Здається, ні, – каже він.

Я натискаю сильніше:

– Карлі кинулася під двоповерховий автобус. Убила себе просто перед школою.

– А, точно, звісно. – Батько поправляє окуляри на носі. – Жахлива трагедія, у неї було багато проблем, але вона тримала все в собі. Дуже сумно.

– Ти вручав їй медаль за змагання з плавання напередодні, – нагадую йому.

– Справді? – Він встає. – Що ж, не пригадую. Щось я вбитий, навіть їсти сил немає. Піду, мабуть, спати.

Ще навіть восьмої немає.

Від того самого холоду, який пробігав по спині, тепер кров застигає в жилах. Він згадав Карлі, то чому ж не сказав більше?

– Тату? – гукаю я, і він завмирає у дверях. – Слухай, тут усе не дуже. Я хвилююся за Ґрейсі. Будь ласка, лишися сьогодні. Лишися з мамою. Не забивай на нас.

Він дивиться на мене так, ніби не розуміє.

Тож я пробую ще раз.

– Ти вже виріс, тату. Ти – дорослий. Не чесно отак тікати, робити, що ти там у чорта робиш, лишаючи мене й семирічне дівча напризволяще. Ти чоловік, от і поводься як чоловік.

– Слухай, знаєш що…

– О, у дупу все це.

– Швидко повернися, Редлі, – горлає він, поки я збігаю сходами, якраз у той момент, коли мама виходить зі спальні Ґрейсі.

– Він прийшов по чисту білизну, – кажу я мамі.

У будинку тихо, я стою на майданчику сходів і дослухаюся. Тато вдома, я чую, як він хропе в гостьовій кімнаті. Я повільно спускаюся сходами та йду до вітальні – його ноутбук лежить на канапі. Затамувавши подих, відкриваю його. Щоб зайти, треба знати пароль. Цікаво, що зробила б Аш? Думаю про тата і про те, що для нього важливо, і пробую. Дев’яте травня – день народження Ґрейсі, тож я вводжу Ґрейсі09. І вгадую з першої спроби.

Але коли екран розблоковується, посмішка застигає на моєму обличчі. Перше, що я бачу, – це фото дівчини, десь мого віку, можливо, трохи молодшої. Дівчини, якої я не знаю, дівчини, яка не знає, що її фотографують. Вона гарненька, всміхнена, довгі тонкі руки й наплічник із «Геллоу Кіті». Клікаю на фото й збільшую його: коли вона посміхається, у неї ямочки на щоках. До цієї фотографії не прикріплено нічого: ані документів, ані імен. Просто гарна молода дівчина, за якою спостерігають із відстані.

На його робочому столі купа тек, і я продивляюся їх усі, одна за одною. Я неначе вичавлений лимон, очі болять від утоми, але все дивлюся і дивлюся, сподіваючись знайти бодай щось. І раптом я таки знаходжу. Знаходжу теку з зашифрованими файлами. Я ще раз пробую основний пароль, але він не підходить. Я пробую три чи чотири рази – нічого. Я витріщаюся на файли – у них немає нормальних назв, лише послідовності цифр, і неможливо здогадатися, що всередині. Але раптом мені спадає на думку.

Те, як тато дивився на ноги Роуз.

Те, що тато допомагав Наомі подаватися на приз Герцога Единбурзького незадовго до того, як вона зникла.

Те, що він вручав медаль Карлі, яка стояла там перед ним у купальнику.

Те, що він завжди пахне різними жінками.

Мені не хочеться думати, що в тих файлах фото інших дівчат. Таких, як, наприклад, оця. Дівчат, яких я знаю.

Я не хочу думати про це, але мушу. Я мушу знати.

Мене будить повідомлення від Аш.

Прогулюю школу. Сиділа всю ніч, потрібен час. Прийду до лікарні.

Ок, треба поговорити, – відповідаю я й чекаю. –