Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород - Микола Васильович Гоголь

XI

У той час, коли відбувалася описувана подія, на прикордонних місцях не було ще ніяких митних чиновників та об’їждчиків, цієї страшної грози заповзятливих людей, і тому всякий міг везти, що йому хотілося. А якщо хто й робив трус та ревізію, то робив здебільшого задля свого власного задоволення, особливо, якщо на возі були принадні для ока речі та якщо його власна рука мала добру вагу й силу. Але цегла не знаходила охочих і в’їхала без перешкоди в головну міську браму. Бульба в своїй тісній клітці міг тільки чути галас, крики візників та й більше нічого. Янкель, підскакуючи на своєму короткому, припалому пилом рисаку, звернув, трохи покружлявши, у темну вузеньку вулицю, що звалася Брудною і разом Жидівською, бо тут справді жили жиди майже з усієї Варшави. Ця вулиця дуже скидалася на вивернуту середину заднього двору. Сонце, здавалось, не заходило сюди ніколи. Зовсім почорнілі дерев’яні доми, з безліччю протягнутих з вікон жердин, ще збільшували темряву. Де-не-де червоніла між ними цегляна стіна, але й та вже в багатьох місцях перетворювалася на зовсім чорну. Іноді тільки вгорі обштукатурений клапоть стіни, охоплений сонцем, блищав нестерпною для очей білиною. Тут все складалося з сильних різкостей: труби, ганчір’я, лушпиння, викинуті розбиті чани. Всякий, що тільки було в нього негодящого, жбурляв на вулицю, даючи прохожим можливість задовольняти всі почуття свої цією поганню. Сидячи на коні, вершник трохи-трохи не діставав рукою жердин, протягнутих через вулицю з одного будинку в другий, на яких висіли жидівські панчохи, коротенькі штаненята та копчена гуска. Іноді досить гарненьке личко єврейки, вбране потемнілими бусами, виглядало з ветхого віконця. Купа жиденят, замурзаних, обідраних, з кучерявим волоссям, галасувала й качалася в багні. Рудий жид з ластовинням по всьому обличчю, що робило його схожим на горобине яйце, визирнув з вікна; ту ж мить він заговорив з Янкелем своєю тарабарською говіркою, і Янкель зараз-таки в’їхав у один двір. Вулицею йшов другий жид, спинився, пристав теж до розмови, і коли Бульба вибрався нарешті з-під цегли, він побачив трьох жидів, що розмовляли дуже палко.

Янкель звернувся до нього й сказав, що все буде зроблено, що його Остап сидить у міській в’язниці, і хоч важко буде умовити сторожу, а проте він сподівається влаштувати йому побачення.

Бульба увійшов з трьома жидами в кімнату.

Жиди знову почали розмовляти між собою своєю незрозумілою мовою. Тарас поглядав на кожного з них. Щось, здавалося, дуже вразило його: на грубому і байдужому обличчі його спалахнуло якесь палке полум’я надії, — надії тієї, яка навідує іноді людину на останньому ступені одчаю; старе серце його почало сильно битися, наче в юнака.

— Слухайте, жиди! — сказав він, і в словах його було щось наче захват. — Ви все на світі можете зробити, викопаєте хоч з дна морського, і приказка давно вже каже, що жид самого себе вкраде, коли тільки схоче вкрасти. Визволіть мені мого Остапа! Дайте нагоду втекти йому з диявольських рук. Ось я цьому чоловікові обіцяв дванадцять тисяч червінців, — я додам іще дванадцять. Всі, які в мене є, дорогі кубки та закопане в землю золото, хату й останню одежину продам і складу з вами контракт на все життя, з тим, щоб усе, що здобуду на війні, ділити з вами пополовині!

— Ой, не можна, ласкавий пане, не можна! — сказав, зітхнувши, Янкель.

— Ні, не можна! — сказав другий жид.

Усі три жиди глянули один на одного.

— А спробувати? — сказав третій, боязко поглядаючи на тих двох, — може, Бог дасть.

Усі три жиди заговорили по-німецьки. Бульба, хоч як наставляв свої вуха, нічого не міг відгадати; він тільки чув часто вимовлюване слово «Мардохай» і більш нічого.

— Слухай, пане! — сказав Янкель, — треба порадитися з таким чоловіком, якого ще ніколи на світі не було. У, у! то такий мудрий, як Соломон, і, коли він нічого не зробить, то вже ніхто в світі не зробить. Сиди тут; ось ключі, і не впускай нікого! — Жиди вийшли на вулицю.

Тарас замкнув двері й дивився в маленьке віконечко на цей брудний жидівський проспект. Три жиди зупинилися посеред вулиці й стали розмовляти досить запально; до них пристав скоро четвертий, нарешті і п’ятий. Він чув знов повторюване: «Мардохай, Мардохай». Жиди раз у раз поглядали в один бік вулиці; нарешті в кінці її, з-за одного поганенького дому, показалася нога в жидівському черевику, і замаяли поли півкаптана. «А, Мардохай, Мардохай!» — закричали всі жиди в один голос. Худий жид, трохи нижчий за Янкеля, але багато більше вкритий зморшками, з величезною верхньою губою, підійшов до нетерплячої купки, і всі жиди навперебій квапились розповідати йому, причому Мардохай кілька разів поглядав на маленьке віконечко, і Тарас догадувався, що мова йшла про нього. Мардохай вимахував руками, слухав, перебивав мову, часто плював набік, і, піднімаючи поли півкаптана, засовував у кишеню руку й виймав якісь брязкотельця, причому показував препогані свої панталони. Нарешті, всі жиди зняли такий галас, що жид, який стояв на варті, мусив подати знак, щоб мовчали, і Тарас почав уже побоюватися за свою безпеку, але згадавши, що жиди й не можуть інакше розмовляти, як на вулиці, і що їхньої мови сам демон не зрозуміє, він заспокоївся.

Хвилини через дві жиди разом увійшли в його кімнату. Мардохай приступив до Тараса, поплескав його по плечу і сказав: «Коли ми та Бог схочемо зробити, то вже буде так, як треба».

Тарас подивився на цього Соломона, якого ще й не було на світі, і пройнявся деякою надією. Справді, вигляд його міг викликати деяку довіру: