Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород - Микола Васильович Гоголь
Але Тарас уже намагався й силкувався зібрати свої думки й пригадати, що було.
— Та мене ж бо оточили були й зовсім уже схопили ляхи? Мені ж не було ніякої змоги вибитися з натовпу?
— Мовчи, кажуть тобі, чортів сину! — закричав Товкач сердито, як нянька, втративши терпець, кричить на невгамовного пустуна-хлопця. — Яка користь знати тобі, як ти вибрався? Досить того, що вибрався. Знайшлися люди, що тебе не зрадили, — ну, й буде з тебе! Нам ще одну ніч мчати вкупі! Ти думаєш, що пішов за простого козака? Ні, твою голову оцінено в дві тисячі червінців.
— А Остап? — скрикнув раптом Тарас, напружився, щоб підвестись, і враз згадав, як Остапа схопили і зв’язали на його очах, і що тепер він уже в лядських руках. І обгорнуло горе стару голову. Зірвав, постягав він усі перев’язки з ран своїх, кинув їх далеко геть, хотів голосно щось сказати — і замість того почав верзти нісенітницю; жар та марення знов опанували його, і полились без тями й зв’язку безумні речі.
А тим часом вірний товариш стояв перед ним, лаючись і сиплючи без ліку жорстокі докірливі слова та нарікання. Нарешті схопив він його за ноги й за руки, сповив, як дитину, поправив усі перев’язки, загорнув його у волову шкуру, зав’язав у лубки і, припнувши мотузками до сідла, помчав знову з ним в дорогу.
— Хоч неживого, а довезу тебе! Не попущу, щоб ляхи поглумилися над твоєю козацькою вродою, на шматки рвали б твоє тіло та кидали його у воду. Нехай же, хоч і буде орел висмикати очі з твого лоба, та нехай то буде степовий наш орел, а не лядський, не той, що прилітає з польської землі. Хоч неживого, а довезу тебе до України!
Так говорив вірний товариш. Мчав без відпочинку дні і ночі й привіз його непритомного в саму Запорозьку Січ. Там заходився він лікувати його невтомно травами й примочками; знайшов якусь тямущу жидівку, що місяць поїла його всякими ліками, і нарешті Тарасові стало краще. Чи то ліки, чи своя залізна сила взяла гору, тільки він через півтора місяця встав на ноги; рани загоїлись, і тільки самі шабельні рубці показували, як глибоко колись поранений був старий козак. Одначе ж став він помітно похмурий і сумний. Три тяжкі зморшки насунулись на лоб його і вже більше ніколи не сходили з нього. Оглянувся він тепер кругом себе: все нове на Січі, всі перемерли старі товариші. Жодного з тих, що стояли за справедливе діло, за віру й братерство. І ті, що вирушили за кошовим навздогін за татарами, і тих уже давно не було: всі наклали головами, всі загинули, хто поклавши в самому бою з честю голову; хто від безводдя й безхліб’я серед кримських солончаків; хто в полоні загинув, не знісши наруги, і самого колишнього кошового вже давно не було на світі і нікого з старих товаришів; і вже давно травою поросла колись кипуча козацька сила. Чув він тільки, що був бенкет великий, бучний бенкет: весь перебито на дрізки посуд; ніде не зосталося вина ні краплини, розхапали гості і слуги всі дорогі кубки й начиння, — і смутний стоїть господар дому, думаючи: «Краще б і не було того бенкету». Даремно намагалися розважити й розвеселити Тараса; даремно бородаті, сиві бандуристи, приходячи по два й по три, уславляли його козацькі подвиги. Суворо й байдуже дивився він на все, і на нерухомому обличчі його виступало невгасиме горе, і, тихо понуривши голову, казав він: «Сину мій! Остапе мій!»
Довго сидів він там, понуривши голову і все кажучи: «Остапе мій»…Запорожці збирались у морську експедицію. Двісті човнів спущено було в Дніпро, і Мала Азія бачила їх з голеними головами й довгими чубами, як руйнували вони вогнем і мечем квітучі береги її; бачила чалми своїх магометанських жителів розкиданими, мов її незчисленні квіти, на змочених кров’ю полях та плаваючими коло берегів. Вона бачила чимало замазаних дьогтем запорозьких шароварів, мускулястих рук з чорними нагайками. Запорожці поїли й поламали весь виноград; у мечетях залишили цілі купи гною; перські дорогі шалі вживали замість очкурів і підперізували ними забруднені свитки. Довго ще потім знаходили в тих місцях запорозькі коротенькі люльки. Вони весело пливли назад; за ними гнався десятигарматний турецький корабель і залпом з усіх гармат своїх розігнав, як птахів, утлі їх човни. Третина їх потонула в морських глибинах, але інші знов зібралися докупи й прибули до гирла Дніпра з дванадцятьма барилами, повними цехінів. Та все це вже не цікавило Тараса. Він ішов у луги й степи, ніби на полювання, але заряд його зоставався невистріленим. І, поклавши рушницю, повний туги, сідав він на морському березі. Довго сидів він там, понуривши голову і все кажучи: «Остапе мій! Остапе мій!» Перед ним іскрилося й стелилося Чорне море; в далекому очереті кигикала чайка; білий вус його сріблився, і сльоза капала одна за одною.
І не витримав, нарешті, Тарас. «Хоч би що там було, піду розвідати, що з ним: чи живий він? у могилі? чи вже і в самій могилі нема його? Розвідаю, хоч би там що!» І через тиждень уже опинився він у місті Умані, озброєний, на коні, зі списом, шаблею, дорожньою баклагою при сідлі, похідним горщиком з саламахою, пороховими патронами, кінськими путами та іншим спорядженням. Він просто під’їхав до неохайного, брудного будиночка, в якому ледве видно було невеличкі віконця, закупорені не знати чим; димар був заткнутий ганчіркою, і дірява покрівля вся була вкрита горобцями. Купа всякого сміття лежала перед самими дверима. З вікна виглядала голова жидівки в чепці з потемнілими перлами.
— Чоловік дома? — спитав Бульба, злізаючи з коня й прив’язуючи
