💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Марія
19 січня 2025 14:02
Класна книга зарубіжної літератури
Чоловіки під охороною - Мерль Робер
Оксана
15 січня 2025 11:15
Не очікувала!.. книга чудова
Червона Офелія - Лариса Підгірна
21 грудня 2024 21:41
Приємно, що автор згадав про народ, в якого, як і в нас була складна історія і який досі бореться за рідну мову. Велике дякую всім окситанцям, що
Варвар у саду - Збігнєв Херберт
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород - Микола Васильович Гоголь

Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород - Микола Васильович Гоголь

Читаємо онлайн Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород - Микола Васильович Гоголь
— що тобі ще хочеться знати? Хіба не бачиш, що весь порубаний? Уже два тижні, як ми з тобою мчимо, не переводячи духу, і як ти в гарячці та жару плетеш і верзеш нісенітницю. Оце вперше заснув спокійно. Мовчи ж, коли не хочеш собі наробити лиха.

Але Тарас уже намагався й силкувався зібрати свої думки й пригадати, що було.

— Та мене ж бо оточили були й зовсім уже схопили ляхи? Мені ж не було ніякої змоги вибитися з натовпу?

— Мовчи, кажуть тобі, чортів сину! — закричав Товкач сердито, як нянька, втративши терпець, кричить на невгамовного пустуна-хлопця. — Яка користь знати тобі, як ти вибрався? Досить того, що вибрався. Знайшлися люди, що тебе не зрадили, — ну, й буде з тебе! Нам ще одну ніч мчати вкупі! Ти думаєш, що пішов за простого козака? Ні, твою голову оцінено в дві тисячі червінців.

— А Остап? — скрикнув раптом Тарас, напружився, щоб підвестись, і враз згадав, як Остапа схопили і зв’язали на його очах, і що тепер він уже в лядських руках. І обгорнуло горе стару голову. Зірвав, постягав він усі перев’язки з ран своїх, кинув їх далеко геть, хотів голосно щось сказати — і замість того почав верзти нісенітницю; жар та марення знов опанували його, і полились без тями й зв’язку безумні речі.

А тим часом вірний товариш стояв перед ним, лаючись і сиплючи без ліку жорстокі докірливі слова та нарікання. Нарешті схопив він його за ноги й за руки, сповив, як дитину, поправив усі перев’язки, загорнув його у волову шкуру, зав’язав у лубки і, припнувши мотузками до сідла, помчав знову з ним в дорогу.

— Хоч неживого, а довезу тебе! Не попущу, щоб ляхи поглумилися над твоєю козацькою вродою, на шматки рвали б твоє тіло та кидали його у воду. Нехай же, хоч і буде орел висмикати очі з твого лоба, та нехай то буде степовий наш орел, а не лядський, не той, що прилітає з польської землі. Хоч неживого, а довезу тебе до України!

Так говорив вірний товариш. Мчав без відпочинку дні і ночі й привіз його непритомного в саму Запорозьку Січ. Там заходився він лікувати його невтомно травами й примочками; знайшов якусь тямущу жидівку, що місяць поїла його всякими ліками, і нарешті Тарасові стало краще. Чи то ліки, чи своя залізна сила взяла гору, тільки він через півтора місяця встав на ноги; рани загоїлись, і тільки самі шабельні рубці показували, як глибоко колись поранений був старий козак. Одначе ж став він помітно похмурий і сумний. Три тяжкі зморшки насунулись на лоб його і вже більше ніколи не сходили з нього. Оглянувся він тепер кругом себе: все нове на Січі, всі перемерли старі товариші. Жодного з тих, що стояли за справедливе діло, за віру й братерство. І ті, що вирушили за кошовим навздогін за татарами, і тих уже давно не було: всі наклали головами, всі загинули, хто поклавши в самому бою з честю голову; хто від безводдя й безхліб’я серед кримських солончаків; хто в полоні загинув, не знісши наруги, і самого колишнього кошового вже давно не було на світі і нікого з старих товаришів; і вже давно травою поросла колись кипуча козацька сила. Чув він тільки, що був бенкет великий, бучний бенкет: весь перебито на дрізки посуд; ніде не зосталося вина ні краплини, розхапали гості і слуги всі дорогі кубки й начиння, — і смутний стоїть господар дому, думаючи: «Краще б і не було того бенкету». Даремно намагалися розважити й розвеселити Тараса; даремно бородаті, сиві бандуристи, приходячи по два й по три, уславляли його козацькі подвиги. Суворо й байдуже дивився він на все, і на нерухомому обличчі його виступало невгасиме горе, і, тихо понуривши голову, казав він: «Сину мій! Остапе мій!»

Довго сидів він там, понуривши голову і все кажучи: «Остапе мій»…

Запорожці збирались у морську експедицію. Двісті човнів спущено було в Дніпро, і Мала Азія бачила їх з голеними головами й довгими чубами, як руйнували вони вогнем і мечем квітучі береги її; бачила чалми своїх магометанських жителів розкиданими, мов її незчисленні квіти, на змочених кров’ю полях та плаваючими коло берегів. Вона бачила чимало замазаних дьогтем запорозьких шароварів, мускулястих рук з чорними нагайками. Запорожці поїли й поламали весь виноград; у мечетях залишили цілі купи гною; перські дорогі шалі вживали замість очкурів і підперізували ними забруднені свитки. Довго ще потім знаходили в тих місцях запорозькі коротенькі люльки. Вони весело пливли назад; за ними гнався десятигарматний турецький корабель і залпом з усіх гармат своїх розігнав, як птахів, утлі їх човни. Третина їх потонула в морських глибинах, але інші знов зібралися докупи й прибули до гирла Дніпра з дванадцятьма барилами, повними цехінів. Та все це вже не цікавило Тараса. Він ішов у луги й степи, ніби на полювання, але заряд його зоставався невистріленим. І, поклавши рушницю, повний туги, сідав він на морському березі. Довго сидів він там, понуривши голову і все кажучи: «Остапе мій! Остапе мій!» Перед ним іскрилося й стелилося Чорне море; в далекому очереті кигикала чайка; білий вус його сріблився, і сльоза капала одна за одною.

І не витримав, нарешті, Тарас. «Хоч би що там було, піду розвідати, що з ним: чи живий він? у могилі? чи вже і в самій могилі нема його? Розвідаю, хоч би там що!» І через тиждень уже опинився він у місті Умані, озброєний, на коні, зі списом, шаблею, дорожньою баклагою при сідлі, похідним горщиком з саламахою, пороховими патронами, кінськими путами та іншим спорядженням. Він просто під’їхав до неохайного, брудного будиночка, в якому ледве видно було невеличкі віконця, закупорені не знати чим; димар був заткнутий ганчіркою, і дірява покрівля вся була вкрита горобцями. Купа всякого сміття лежала перед самими дверима. З вікна виглядала голова жидівки в чепці з потемнілими перлами.

— Чоловік дома? — спитав Бульба, злізаючи з коня й прив’язуючи

Відгуки про книгу Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород - Микола Васильович Гоголь (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: