Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород - Микола Васильович Гоголь
Козаки, козаки! не видавайте кращого цвіту вашого війська! Уже обступили Кукубенка, вже сім чоловік тільки залишилося з усього Незамайнівського куреня; вже й ті відбиваються через силу; вже закривавилася на ньому одежа. Сам Тарас, побачивши біду його, поспішив на допомогу. Та пізно наспіли козаки: вже встиг загнатися йому під серце спис перше, ніж відігнали ворогів, що обступили його. Тихо схилився він на руки козакам, які підхопили його, і ринула струменем молода кров, немов дороге вино, яке несли в скляній посудині з льоху необережні слуги, посковзнулись тут же коло входу й розбили дорогу сулію: все розлилось на землю вино, і схопив себе за голову, прибігши, господар, що беріг його для найкращого випадку в житті, щоб, коли приведе Бог на старість зустрітися з товаришем юності, то щоб спом’янути разом з ним колишній інший час, коли інакше й краще веселився чоловік… Повів Кукубенко навколо себе очима й промовив: «Дякую Богові, що довелося мені вмерти при очах ваших, товариші! Нехай же після нас живуть ще краще, ніж ми, і красується вічно люблена Христом Руська земля!» І вилетіла молода душа. Підняли її ангели під руки і понесли до небес. Гарно буде йому там. «Сідай, Кукубенко, одесную мене![105] — скаже йому Христос, — ти не зрадив товариства, безчесного діла не зробив, не кинув у біді людину, охороняв і оберігав мою церкву». Всіх засмутила смерть Кукубенка. Вже ріділи дуже козацькі ряди; багатьох, багатьох хоробрих уже не долічувались; та стояли й трималися ще козаки.
— А що, панове! — перегукнувся Тарас з куренями, які ще залишилися. — Чи є ще порох у порохівницях? Чи не потупилися шаблі? Чи не стомилася козацька сила? Чи не погнулись козаки?
— Стане ще, батьку, пороху! Годяться ще шаблі; не стомилася козацька сила; не погнулись ще козаки!
І рвонулися знову козаки так, ніби й втрат ніяких не зазнали. Вже три тільки курінних отамани залишилися в живих. Багряніли вже скрізь червоні ріки; високо гатилися мости з козацьких і ворожих тіл. Глянув Тарас на небо, а вже по небу потяглися ключем кречети. Ну, буде комусь пожива! А вже там підняли на спис Метелицю. Вже голова другого Писаренка, завертівшись, закліпала очима. Вже підломився й бухнувся об землю начетверо порубаний Охрім Гуска. «Ну!» — сказав Тарас і махнув хусткою. Зрозумів той знак Остап і вдарив сильно, вихопившись із засідки, на кінноту. Не витримали дужого натиску ляхи, а він гнав їх і нагнав просто на місце, де були вбиті в землю кілки й уламки списів. Почали спотикатися й падати коні та летіти через їх голови ляхи. А в цей час корсунці, що стояли останні за возами, побачивши, що вже досягне рушнична куля, гримнули враз із самопалів. Всі збилися й розгубилися ляхи, і підбадьорились козаки. «От і наша перемога!» — залунали з усіх боків запорозькі голоси, засурмили сурми, і викинули побідну корогву. Скрізь тікали й ховалися розбиті ляхи. «Ну, ні, ще не зовсім перемога!» — сказав Тарас, дивлячись на міські мури, і сказав він правду.
Розчинилась брама, і вилетів звідти гусарський полк, краса всіх кінних полків. Під усіма вершниками були всі, як один, бурі аргамаки[106]. Попереду інших мчав лицар, від усіх меткіший, за всіх вродливіший. Так і летіло чорне волосся з-під мідної його шапки; маяв зав’язаний на руці дорогий шарф, вишитий руками першої красуні. Так і оторопів Тарас, коли побачив, що це був Андрій. А він тим часом, охоплений палом і жаром битви, жадаючи заслужити пов’язаний на руку дарунок, помчав, як молодий хорт, найкращий, найбистріший і наймолодший від усіх у зграї. Атукнув[107] на нього досвідчений мисливець, — і він помчав, пустивши прямою рисою в повітрі свої ноги, весь похилившись набік усім тілом, зриваючи сніг і десять разів випереджаючи самого зайця в запалі свого бігу. Спинився старий Тарас і дивився на те, як він чистив перед собою дорогу, розгонив, рубав і сипав удари направо й наліво. Не витерпів Тарас і закричав: «Як?.. Своїх?.. Своїх, чортів сину, своїх б’єш?..» Та Андрій не бачив, хто перед ним був, свої чи інші які; нічого не бачив він. Кучері, кучері він бачив, довгі, довгі кучері, і подібні до річкового лебедя груди, і сніжну шию, і плечі, і все, що створено для безумних поцілунків.
«Гей, хлоп’ята! заманіть мені тільки його до лісу, заманіть мені тільки його!» — гукав Тарас. І визвалось ту ж мить тридцять найбистріших козаків заманити його. І, поправивши на собі високі шапки, тут же пустилися на конях, просто навперейми гусарам. Ударили збоку на передніх, збили їх, відділили від задніх, дали по гостинцю тому й тому, а Голокопитенко учистив плазом по спині Андрія, і ту ж мить пустились тікати від них, скільки вистачало козацької сили. Як скипів Андрій! Як забунтувала по всіх жилах молода кров! Ударивши гострими острогами коня, щодуху полетів він за козаками, не оглядаючись назад, не бачачи, що позаду всього тільки двадцять чоловік поспівало за ним; а козаки летіли скільки сили на конях і просто повернули до лісу. Розігнався на коні Андрій, і мало вже був не наздогнав Голокопитенка, як враз чиясь дужа рука ухопила за повід його коня. Оглянувся Андрій: перед ним Тарас! Затрясся він усім тілом і раптом зблід…
Так школяр, необачно зачепивши свого товариша і діставши від того лінійкою по лобі, спалахує, як огонь, несамовитий вискакує з
