Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород - Микола Васильович Гоголь

— Ай-ай! — вимовив тихо жид. — Це погано, ласкавий пане! — Веди! — промовив уперто Тарас.

Жид послухався.

Коло дверей підземелля, що сходилися вгорі гостряком, стояв гайдук з вусами на три яруси. Верхній ярус вусів ішов назад, другий прямо вперед, третій донизу, що робило його дуже схожим на кота.

Жид скорчився в три погибелі і майже боком підійшов до нього:

— Ваша ясновельможність! Ясновельможний пане!

— Ти, жиде, це до мене говориш?

— До вас, ясновельможний пане!

— Гм… А я просто гайдук! — сказав триярусний вусань з повеселілими очима.

— А я, їй-богу, думав, що це сам воєвода. Ай, ай, ай… — при цьому жид покрутив головою і розчепірив пальці. — Ай, який поважний вигляд! їй-богу, полковник, зовсім полковник! От ще б тільки на палець додати, то й полковник. Треба б пана посадити на жеребця, такого прудкого, як муха, та й нехай муштрує полки!

Гайдук поправив нижній ярус вусів своїх, причому очі його зовсім розвеселились.

— Що то за народ військовий! — провадив жид далі. — Ох, вей мір, що за народ хороший! Шнурочки, бляшечки… Так від них блищить, як від сонця; а цурки, де тільки побачать військових… ай, ай!.. — Жид знов покрутив головою.

Гайдук закрутив рукою верхні вуса і пропустив крізь зуби звук, трохи схожий на кінське іржання.

— Прошу пана зробити послугу! — промовив жид, — ось князь приїхав з чужого краю, хоче подивитися на козаків. Він ще зроду не бачив, що за народ козаки.

Поява іноземних графів і баронів була в Польщі річ звичайна: їх часто приваблювала туди єдино цікавість подивитися на цей майже напівазіатський куток Європи. Московія й Україна, вони вважали, були вже в Азії. І тому гайдук, уклонившись досить низько, визнав за пристойне додати кілька слів від себе.

— Я не знаю, ваша ясновельможність, — казав він, — чого вам хочеться дивитися на них. Це собаки, а не люди. І віра в них така, що ніхто не поважає.

— Брешеш, ти, чортів сину! — сказав Бульба. — Сам ти собака. Як ти смієш казати, що нашої віри не поважають? Це вашої єретичної віри не поважають!

— Еге, ге! — сказав гайдук, — а я знаю, приятелю, ти хто: ти сам із тих, що вже сидять у мене. Стривай же, я покличу сюди наших.

Тарас побачив свою необережність, але впертість та досада перешкодили йому подумати про те, як би виправити її. На щастя, Янкель ту ж хвилину встиг підсунутися.

— Ясновельможний пане! як же можна, щоб граф та був козак? А якби він був козак, то де б він дістав таке вбрання і такий вигляд графський?

— Говори собі!.. — і гайдук уже розкрив був широкий рот свій, щоб крикнути.

— Ваша королівська величність! мовчіть, мовчіть, ради Бога! — закричав Янкель. — Мовчіть! Ми вже вам за це заплатимо так, як ще ви ніколи й не бачили: ми дамо вам два золоті червінці.

— Еге! два червінці! Два червінці мені ніщо. Я цирульникові даю два червінці за те, щоб тільки половину бороди мені виголив. Сто червінців дай, жиде! — тут гайдук закрутив верхні вуса. — А як не даси сто червінців, зараз закричу!

— І нащо б так багато! — гірко сказав зблідлий жид, розв’язуючи шкіряний мішок свій, але він був щасливий, що в його гамані більше не було, і що гайдук далі ста не вмів лічити.

— Пане, пане! ходім мерщій! Бачите, який тут негарний народ! — сказав Янкель, помітивши, що гайдук перебирав на руці гроші, ніби шкодуючи за тим, що не заправив більше.

— Що ж ти, чортів гайдуче, — сказав Бульба, — гроші взяв, а показати й не думаєш? Ні, ти повинен показати. Вже коли гроші взяв, то ти не маєш права тепер відмовити.

— Ідіть, ідіть до дідька! а то я цю ж мить дам знати, і вас тут… Виносьте ноги, кажу я вам, швидше!

— Пане! пане! ходім! їй-богу, ходім! Цур їм! Нехай їм присниться таке, що плювати треба, — кричав бідний Янкель.

Бульба повільно, опустивши голову, повернувся і йшов назад, переслідуваний докорами Янкеля, якого гриз сум від думки про марно втрачені червінці.

— І нащо було чіпати? Хай би собака лаявся! То вже такий народ, що не може не лаятись! Ох, вей мір, яке щастя посилає Бог людям! Сто червінців за те тільки, що прогнав нас! А наш брат: йому й пейсики обірвуть, і з пики зроблять таке, що й дивитися не можна, а ніхто не дасть ста червінців. О, Боже мій! Боже милосердний!

Та невдача ця куди більший мала вплив на Бульбу; вона виявлялась страшним полум’ям у його очах.

— Ходім! — сказав він раптом, ніби стрепенувшись, — ходім на майдан. Я хочу подивитися, як його будуть мучити.

— Ой, пане! навіщо ходити? Ми цим не поможемо вже.

— Ходім! — уперто сказав Бульба, і жид, як нянька, зітхаючи, поплентався слідом за ним.

Майдан, де мала відбуватися кара, не важко було розшукати: народ сунув туди з усіх боків. У тодішній грубий вік це становило одно з найцікавіших видовищ не тільки для черні, а й для вищих класів. Безліч старих найпобожніших жінок, безліч молодих дівчат і жінок найполохливіших, яким потім