Енн із Ейвонлі - Люсі Мод Монтгомері
Проте Гілберт не висловлював цих думок уголос, бо добре знав, як безжально й холодно Енн придушить усі його спроби заговорити про почуття, а це буде в тисячу разів гірше.
— Ти під цією берізкою — мов справжня дріада, — піддражнив він її.
— Люблю берези, — відповіла Енн, притуляючись щокою до кремово-ніжного тонкого стовбура одним зі своїх чарівних пестливих жестів.
— Тоді ти втішишся, коли почуєш, що пан Мейджер Спенсер обіцяв висадити вздовж дороги на своїй фермі ряд беріз на підтримку нашої Спілки, — відповів Гілберт. — Сьогодні він сказав мені про це. Мейджер Спенсер — один із найпрогресивніших ейвонлійців, і громадський дух у нього міцний. А пан Вільям Белл хоче влаштувати живу загороду з ялиць уздовж дороги й стежини до свого обійстя. Наша спілка робить дивовижні успіхи, Енн, усі невдачі позаду, нарешті маємо визнання. Нами вже зацікавилося старше покоління, а мешканці Вайт Сендз і собі хочуть узяти з нас приклад. Навіть Елайша Райт змінив свою думку, відколи американці з готелю приїздили сюди на пікнік біля моря. Вони так хвалили узбіччя наших доріг — сказали, що вони гарніші й охайніші, ніж будь-де на всьому острові. А коли всі інші фермери зроблять, як пан Спенсер, і висадять декоративні дерева в себе, Ейвонлі стане найкрасивішим селищем у нашій провінції.
— Спільнота милосердя хоче впорядкувати цвинтар, — відповіла Енн. — Сподіваюся, їм удасться, бо на це доведеться збирати гроші, а нам після історії з клубом і потикатися марно. Та й вони не взялися б до справи, якби в нашій спілці не було про це розмов. Дерева, що ми висадили побіля церкви, квітнуть, а опікунська рада обіцяла вже наступного року звести на шкільному дворі паркан. І тоді я влаштую День деревонасадження: кожен учень посадить дерево. Отак біля дороги виросте цілий сад.
— Майже всі наші плани втілилися в життя, окрім намагань знести старий дім Болтера, — вів далі Гілберт, — та на це я вже надій не плекаю. Леві не дасть його знести, тільки щоб нас подратувати. В усіх Болтерів такий сильний дух протиріччя, а надто в ньому.
— Джулія Белл хоче відправити до нього новий комітет, але краще буде, напевне, дати йому вже спокій, — глибокодумно завважила Енн.
— І сподіватися на ласку Божу, як каже пані Лінд, — усміхнувся Гілберт. — Отже, більше жодних комітетів. Вони його тільки дратують. Дарма Джулія каже, що все можна зробити, варто лише обрати комітет. Наступної весни, Енн, мусимо розпочати кампанію з упорядкування лук і галявин. А доти посіємо добре зерня в душі односельців. У мене є про це чудова стаття, і я підготую за нею доповідь. Ех, от і канікули майже збігли. Новий навчальний рік почнеться в понеділок. А в Кармоді тепер учителюватиме Рубі Джилліс?
— Так, Прісцилла написала, що вертається в рідне село, отож місце в Кармоді віддали Рубі. Шкода, звісно, що Прісцилла більше не повернеться, та якщо вже так, я тішуся, що Рубі буде замість неї. Вона приїздитиме додому по суботах, і ми будемо разом, як колись — вона, Джейн, Діана і я.
Вдома Енн застала на кухоннім ґанку Маріллу, яка щойно повернулася від пані Лінд.
— Завтра ми з Рейчел їдемо до міста, — повідомила вона. — Цього тижня панові Лінду вже краще, Рейчел хоче встигнути, доки в нього не почалося загострення.
— А я хочу завтра встати рано, бо стільки всього мушу зробити, — відгукнулася Енн. — Найперше — змінити чохол на перині й туди пересипати все пір’я. Я так довго зволікала, хоч і не варто було — та це така бридка справа. Хоч лишати неприємне на потім — негарна звичка, і більше я так не робитиму, бо інакше не матиму права із чистим сумлінням розповідати своїм учням, що так не можна. Це буде непослідовно. А ще я спечу торт для пана Гаррісона, підготую доповідь про сади до наступних зборів Спілки, напишу Стеллі, виперу й накрохмалю свою муслінову сукню й пошию новий фартушок для Дори.
— Ти й половини не встигнеш, — буркнула Марілла з песимізмом. — Коли стільки собі загадаєш, неодмінно щось та й завадить.
Розділ 20
ЯК ЦЕ ЧАСТО БУВАЄ
Наступного дня Енн прокинулася рано і, щаслива, привітала новий свіжий день, коли на перлинно-м’якому небі розгорнулися переможні хоругви світанку. Зелені Дахи лежали в чаші, сповненій сонячним світлом, у якому танцювали тіні верб і тополь. За стежкою лежало пшеничне поле пана Гаррісона — величезний блідо-золотий простір, що тріпотів під доторками вітру. Світ був такий прекрасний, що десять блаженних хвилин Енн провела коло садової хвіртки, насолоджуючись його красою.
Після сніданку Марілла зібралася в дорогу. Із собою вона брала Дору, якій давно вже обіцяла цю поїздку.
— А ти, Деві, будь чемним хлопчиком і слухайся Енн, — звеліла вона малому. — Тоді привезу тобі з міста льодяник на паличці.
На жаль, Марілла таки принизилася до кепської звички — підкупом схиляти людей до чемної поведінки!
— Я не буду навмисне робити погано, але раптом випадково зроблю? — запитав Деві.
— То уникай випадковостей, — застерегла Марілла. — Енн, якщо приїде пан Ширер, візьми в нього м’яса — на печеню й біфштекси. Якщо ні, доведеться завтра зарізати до обіду курку.
Енн кивнула.
— Не хочеться готувати обід лише для себе й Деві, — сказала вона. — Нам і холодної шинки вистачить, а на вечерю до вашого повернення я підсмажу біфштекси.
— А я піду до пана Гаррісона, збирати червоні водорості, — оголосив Деві. — Він кликав мене помогти, і обідати, напевно, теж покличе. Пан Гаррісон дуже-дуже добрий чоловік. І привітний. Я хочу бути, як він, коли виросту. Тобто поводитися, як він. А лице
