Для домашнього огнища. Детективна повість - Іван Якович Франко

— Жінко! Сатано! Будь сто разів проклята за те, що в остатніх хвилях життя ти не ощадила мені ще й сього болю! О, ти мудра, хитроумна! Щоб ані один нерв не лишився не розшарпаний, ані один мускул не перепалений пекельним огнем! Старим майстрам тортури до тебе б іти на науку. Нехай тобі бог сього ніколи не простить, так, як я тобі не прощу в остатній годині!

Анеля мовчала, стояла, як кам’яна статуя. Тільки Цеся, чуючи такі страшні слова, котрих значіння не розуміла, і бачачи батька в такім страшнім розворушенні, відступила від нього і прибігла до матері і, тулячися до неї, почала голосно плакати. Михась стояв зачудува-ний, усе ще держачи батька за руку.

— Татку! Що ти говориш? Пощо нас лякаєш? — промовив він, заступаючи йому дорогу і шарпаючи його за руку.

Капітан глянув на сю маленьку людину, і безмірна тоска обгорнула його душу. Вхопивши Михася в свої обійми, підняв його і, обливаючися слізьми, почав обсипати поцілуями його голову, лице і шию.

— Діти мої! Бідні мої діти! — простогнав він. — Що то буде з вами! Що... буде... з вами, коли мене не стане?

— Чи знов хочеш нас покинути? — запитав Михась.

В тій хвилі Анеля кинулася до мужевих ніг. Припавши на коліна і похилившися лицем до землі, обхопила його ноги раменами і з глибини своєї розпуки скрикнула:

— Антосю!

Голос її роздався мов із якоїсь великої глибини, видався капітанові чимось таким чуждим, таким далеким...

Коли Анеля числила на те, що, розм’ягчивши його душу видом дітей, зможе тим легше штурмом вдертися в його серце і перебороти його ненависть, то грубо помилилася. Капітан супроти неї лишився не-порушений.

— Іди геть! — мовив коротко. — Не роби комедії. Анеля не вставала.

— Антосю! Заклинаю тебе на любов тих дітей, що їх хочеш осиротити, вислухай мене! Знаю, що я заслужила на острий засуд і що не мину того засуду. Але ж я не хочу упевнювати себе. Хочу тілько щоби ти мене зрозумів. Адже ж ти любив мене, Антосю!

— О так! — гірко промовив капітан. — І, вірячи тій моїй гарячій, сліпій любові, ти зрадила мене!

— Ні. Кленуся богом, своєю душею, невинним душами отсих дітей! Я була тобі вірна! Навіть одним помислом я не зрадила тебе!

— Хто тобі повірить! Адже ж ти окружила мене з усіх боків тенетами брехні! Адже ж ти грала передо мною комедію, удавала радість, криючи пекло на дні свойого сумління!

Анеля все ще стояла на колінах, бліда, з лицем, піднятим до капітана, держачи його за ноги. Капітан пустив Михася на землю і трохи лагіднішим голосом промовив:

— Ну, встань і говори, що маєш говорити! Діти, ідіть до свойого покою!

Анеля помалу встала. Діти стояли в нерішучості, вкінці Михась, обертаючися до батька, мовив.

— А не будеш бити маму?

— Ні, сину! — поважно відповів капітан.

Діти вийшли. Анеля слідила за ними довгим, нам’єтним позирком, повним безграничної любові і невисказаної туги. Бачилось, що бажала навіки вбити собі в тямку, затвердити в своїй душі кожду найдріб-нішу рисочку, кождий рух, кождий погляд, кожде слово тих двох маленьких істот. Коли щезли в сусіднім покою, коли двері зачинилися за ними, аж тоді розсіявся лід, що, бачилось, досі обдавав її, зломалася сила її духу і, заливаючися гіркими слізьми, безвладна і майже знетямлена, вона упала на крісло.

Капітан сидів на своїм кріслі, холодний, недвижний і понурий, мов чорна хмара, не почував у своїм серці ані милосердя, ані співчуття для тої жінки, що таким безпримірним способом зруйнувала щастя своє власне і його, кинула нестерту пляму на невинні голови сих дітей, ганьбою покрила їх ім’я. На дні його серця, мов гадюка, заворушилася думка:

«Коли б ти була вмерла, заким мала зробити се все! Я був би оплакував тебе як ідеал жінки і матері! Але тепер навіть умерти тобі запізно».

Анеля перестала плакати, обтерла сльози і обернула очі до мужа, її лице не являло вже тепер того ледуватого виразу остовпіння і німого болю, ані тої покірності, що такою поганою плямою падала на нього перед хвилею. Якийсь дивний огонь починав помалу розгорятися в її очах і випалювати рум’янці на її так нагло і передчасно зів’ялих щоках.

— Так ти погорджуєш мною? Проклинаєш мене? — запитала звільна, цідячи слово за словом.

Капітан тільки глухо застогнав замість відповіді.

— Ти хотів покинути мене і дітей без слова прощання?

— Щоб я був ніколи і не бачив тебе!

— Значить, ти ніколи не любив мене?

Капітан стрепенувся і кинувся на кріслі. Шалена злість знов почала ворушитися в його серці.

— Нікчемнице! Мовчи! Не згадуй мені про ту любов, котрої ти не гідна, котра нині сталася для мене джерелом безконечного страждання! — крикнув він.

— Так ти задля страждань одного дня, кількох годин проклинаєш цілі літа щастя, ціле пасмо жертв, які я принесла для тебе?

— Що значать усі ті жертви супроти сеї страшенної рани, яку ти завдала мені, відбираючи мені честь, пошану у людей, відбираючи мені охоту до життя, саму можність людського існування? Адже ж бачиш, що тепер усе для мене скінчене?

Анеля випростувалася і з погордою поглянула на нього.

— Одно тілько бачу, що ти трус! Тростина, що хитається з вітром! Се бачу, а більше нічого. Що для тебе скінчене? Що офіцери не хочуть приймати тебе до касину? Плюнь на них і не ходи там! Що військова служба буде для тебе неможливою? Плюнь на неї і виступи. Що побут у Львові буде для тебе занадто прикрий? Плюнь на Львів і осядь десь на селі в горах!

— Але ганьба! Свідомість ганьби, що тяжить на тобі, на мені, на наших дітях! Ся страшенна свідомість, котру мушу завсігди носити з собою, мов гадюку, завішену при грудях! Чи й се нічого?

— О мій любий фарисею! Яке ж то нараз делікатне сумління збудилося в тобі! Страшенна, нечувана ганьба! А в чім же лежить ся ганьба? В тім, що моя жінка була в тихій спілці з жінкою, що удержувала підозренний дім, що вербувала дівчата, призначені для таких самих домів. О страхіття! О встид! А скажи мені лишень, ти, благородна і незаплямлена душе, кілько разів за своїх кавалерських або некавалерських часів