Для домашнього огнища. Детективна повість - Іван Якович Франко

Се остатнє слово, висказане без ніякого глибшого наміру, раптом мигнуло в Гіршевій голові, як електрична іскра, і освітило такі ряди вражінь, показало такі зв’язки між фактами, які він уперед, щоправда, неясно підозрівав, та котрі тепер його поліційний ум побачив ясно, як на долоні. Він мовчав кілька хвилин, комбінуючи в душі все, що досі чув і бачив. Чим довше думав, тим більшою радістю прояснювалося його лице. Кидався на кріслі, робив наглі а прудкі рухи, немов нараз уся шкіра почала його свербіти, і ціла його фігура виявляла таку радісну переміну, що капітан придивлявся йому з зачудуванням і обридженням.

— А вам що такого, пане Гірш? — запитав нарешті.

— Ах, нічого! Се тілько так. Се у мене часом так буває, — радісно відповів Гірш, а рівночасно, моргаючи з комічно-таємним видом, давав до пізнання, що ховає в душі якийсь секрет і мусить робити над собою найбільші зусилля, щоби з ним не зрадитися. Та нараз, прихилю-ючи своє лице, в тій хвилі подібне до лиця грецького сатира, близько до капітанового обличчя і довірливо моргаючи очима, він запитав майже шепотом:

— А прошу пана капітана, чи пан капітан справді живе там, у тій камениці на Пекарській?

— Ну, так, — мовив капітан, мимоволі відхиляючи голову.

— А на котрім поверсі?

— На першім.

— І пані капітанова також там жила тоді, як пана капітана не було?

— Там.

— І дитина у пана капітана справді хора?

— Не знаю. Коли я виходив з дому, була справді троха нездорова. Та може, вже їй ліпше.

Якесь неприємне почуття обридження перед собою самим пройшло по капітановій душі, коли виголошував сю брехню. Та він почував, що відразу не може випутатися і що сей проклятий напівп’яний жид з покірного і заклопотаного жидка починає переходити в роль небезпечного противника, перед котрим треба матися на осторозі.

Гірш усміхався напівдобродушно, напівзлобно тим властивим жидівським усміхом, що так уміє допекти до дна душі, гірше, ніж найрізкіша зневага.

— О, певно, вже виздоровіла. Зовсім виздоровіла і пішла до школи. Ге, ге, ге!

Капітан аж зубами заскреготав і щосили стиснув у долонях поруччя крісла, насилу вдержуючи себе самого, щоби не кинутися на сього огидника і не розчерепити йому голови.

— Пане Гірш! — гаркнув якось, задихавшися від здавлюваної злості.

— Нічого, нічого!.. — успокоював його Гірш. — Адже ж я нічого злого... Адже ж я розумію! О, все, все розумію.

— Що таке розумієте?

— Се вже моє діло. Ну, але пан капітан обіцяли мені щось сказати і не сказали.

— Що таке?

— Як то що таке? Пан капітан мали мені сказати, для чого так інтересуються тою брудною справою... тою торговлею дівчатами?

Капітанові похололо коло серця. Чув, що Гірш помаленьку, та певною рукою вбиває йому ніж у груди. В його голові мішалося.

— Ах, се би довго оповідати...

— Пощо довго? Пощо довго? — по-свойому всмі-хаючися, цідив Гірш, не перестаючи ані на хвилю скоса позирати на капітана. — Знають пан капітан, я се пану капітанові коротко скажу.

І Гірш положив руку на капітанових плечах, а в протягу дальшої бесіди почав навіть протекціонально клепати його по плечі. На горе, зміст того балакання був такий, що капітан уже не міг встати, вхопити крісло або виломити ногу від стола і одним замахом зробити кінець Гіршевим усміхам, балаканням і всім його планам.

— Я знаю, пан капітан є добрий чоловік, службовий чоловік, гоноровий чоловік. Одним словом — благородний чоловік. Пан капітан був для мене дуже людяний і чемний, не погордував моїм товариством. Я для того пану капітанові хочу щось сказати.

І, нахиляючися зовсім аж до капітанового вуха, мовив:

— Нехай пан капітан зараз ідуть додому. Нехай пан капітан добре перешукають всі шухляди, шафки, коробки і комодки пані капітанової. І нехай пан капітан повибирають усі папери, листи, білети візитові — але то все чисто! Хіба метрики і урядові свідоцтва нехай лишаться. А тамте все нехай пан капітан завинуть у стару газету, занесуть до кухні і кинуть у огонь. Але то зараз!

Капітан сидів мов оголомшений.

— Що се значить? Чого ви хочете? — запитав мов крізь сон.

Гірш не переставав плескати його по плечі.

— Ну, адже ж пан капітан — мудрий чоловік! Що пану довго говорити! Адже ж пан знають, я є ревізор поліції і вмію трошка думати. А тут прецінь не треба великої мудрості, щоби зміркувати, що ота вдова капітанова, що займалася вербуванням дівчат, — се не хто інший, як тілько ваша жінка. А хто знає, чи та пані Шаблінська, що ми її вчора арештували, не була також і з нею в спілці? Се дуже можливе, а комісари, що перебирають папери тої пані, мусили се вже й без мене віднайти. Нехай же пан капітан квапиться! Я йду тепер на поліцію, і коли ще там без мене нічого не викрито, то вже я постараюся — з чемності для пана капітана се зроблю, бо пан капітан, певно, в тій цій поганій історії зовсім не винний, — що ревізія прийде до панства хіба аж десь надвечір або, може, аж завтра рано. Так значить — кланяюсь панові капітанові!

І, не чекаючи капітанової відповіді, Гірш ухопив капелюх і щодуху вибіг з комнати.

Капітан кільканадцять мінут сидів, як скаменілий, без думок, без вражінь. Відчував глухо, що тепер усе скінчилося, що нема вже куди далі, що ціль і інтерес життя знищені, що перед ним роззявлена бездонна, нічим не заповнена порожнеча. Відчував, що те, про що навіть не осмілився б подумати — величезна, нічим не змита віковічна ганьба впала на нього і роздавлює його на шматочки своїм тягарем. Дізнавав такого почуття, немовби був зерном, що в шалених обертасах крутиться в гирлі жорнового каменя і нараз попадає під той камінь і моментально розприскується на тисячі частинок, на порошок, на муку, а кожда з тих частинок одну малесеньку хвилину почуває ще безмірний біль, справлений насильним вирванням її з її природного зв’язку.

Та нараз прокинувся зі свойого остовпіння. Його опанувала безумна тривога. Одно-однісіньке слово держало в своїх пазурах цілу його істоту, шарпало