Під Савур-могилою - Андрій Хімко

Знав він і те, що в Слобожанщині по сотнях і полках зчинилися нечувані ворохобства, геть паралізувавши армію Ромодановського, що присланий царем у Путивль воєводою князь Федір Хілков ледве втік назад живим, а царський наказний лівобічний гетьман Яким Сомко разом із новгород-сіверським Богуном спілкуються із Шереметєвим і Танасом Цюцюрою, готуючи спільний похід весною на ляхів і Юрія.

«Ні, в'юноше-гетьмане, як негожі тобі сув'язі зі Шереметєвим, так же вони не відповідні і з Потоцьким та іншими похлібцями і дармоїдами, під крулем сущими,— сперечався він подумки з Юрієм та з його шуряком Павлом Тетерею-Моржковським.— Шурячок Павло більше, видно, не про тебе, а про себе, крулеві слугуючи, думає і промишляє...»

Сіркові, та й не лише йому, на основі Турлюнових розвідок і інших відомостей було зрозумілим те, що Московія і Польща, мовби й визнаючи єдиного гетьмана Юрія, не лише обопільно обзивали його зневажливим ім'ям «Єврах», а й відкрито проголосили — одного в Козельці, а другого в Брацлаві — Сомка і Тетерю наказними гетьманами, не дійшовши ні до чого в Березині й Борисові завдяки Золотаренкові та Сапезі.

Не допомогли Сіркові торішні звернення Іваненка-Величка, послані і чільцям, і високим дворам із Січі. Варшава творила свої самочинства, а Москва — свої, і козацькі сили розколювалися на частки, причому і між козацтвом, і між посполитством не було єдності й спаю.

Сірко бачив, як той розкол глибшав і ширився, роздрібнюючи рідні визвольні сили, і від того не знаходив собі місця, гаразд не відаючи, як зарадити лихові. «Тільки сильна запорозька армада боронитиме наше поспольство від усіляких домагальників булави, клейнодів, регалій та штандартів»,— знову приходив до висновку і для того почав щодня скликати сотників у Кальник на вечірні ради. В результаті тих рад було врешті, послано листи у Варшаву і Москву про порушення високими дворами домов із гетьманами, а відтак «Січове військо,— як іменував Сірко запорозькі полки у Вінниччині і в Базавлуці,— стає на захист і чинну оборону помежжів від ногайських, буджацьких і кримських орд по всій віддалі-обширі від Дебрянсько-Жиздринських Полісь, Аксаю і Доку до Молдови, Поділля і Пінсько-Берестейського Полісся».

Дивно, що те попереджальне сповіщення негайно викликало неуємне обурення круля і Тетері, схвилювало царя Олексія, воєвод та бояр, осуджувалося Сомком та його прибічниками. Здивування Сіркове збільшилося, коли із Січі йому привезли текст царського листа до донців, в якому писалося: «Слухайте всі січового отамана і полковника кальницького Сірка і йдіть із ним промишляти повсюдно на супостатів-аґарян та схизматів, а ми, його царська величність і... (тягнувся цілий лист сановних і всевладних та всевсюдних титулів), того вам повік не забудемо...» Сірко пізніше дізнався, що разом із листом на Дон прийшов ясак у Запороги від царя, а з ним лист Іванові Брюхові, який почав спішно кликати січових охочекомонців у похід на Слобожанщину, ніби на запрошення царя і воєводи Ромодавовського.

Звичайно, ворохобства в Слобожанщині, взяття Астрахані ногайцями, бунти стрільців із-за мідних алтинів, задум Потоцького перебрести Україну аж до Дебрянщини і з'єднатися із Сапегою у Смоленщині для спільного походу на Москву та готування охочекомонців під проводом Іванця Брюха в Слобожанщину змушували Сірка і його заставну старшину у Вінниччині щось вирішувати, а тим паче після виклику Сірка Тетерею, на який Сірко не відповів, зігнорувавши нового гетьмана... Змушували ще й тому, що Іванець Брюх не лише повів доброхітців-сіром на Лівобіччя, а й об'явив себе кошовим запорозьким і воднораз гетьманом, направляючись у Гадяч і поповнюючись в путі сіромою. Туди ж правився із Москви і князь Великогаґін із вісьмома тисячами стрільців. Та прискорили Сіркове вирішення і листи від кума — полковника Дзиксівського зі Слобожанщини та побратима-сотника Василя Вуса із Дону. А тут ще Іван Кравченко із Брацлава, а Михай Ханенко із Умані сповіщали, що почастішали наскоки ханської орди за ясирами у їхні помежжя і що старший ханчук Шірін-Гірей уже спорядився вирушати в Україну з великою ордою і з'єднатися по путі з Бєлгородською, Буджацькою та Ногайською ордами. Змушували до того і віци круля про вихід під Ляхівці воєводи Чернецького з Литви проти князів Хованського та Долгорукого, які були готовими до походу, стоячи в Нерлі, на «засічній лінії»...

І перед наказними гетьманами, і перед Січчю вставала загравою ізусебічна загроза смертельної війни, а з нею й зневіра у будь-які трактати із державами-сусідами, неминуче братовбивство на побоїщних перепуттях майбутнього схрещення зброї. Отож із наближенням весни валки-батови, окрім помолдовських, потяглися завдяки царським звідунам аж у Попсьолля, Посулля, Посейм'я, Посван'я, Поусожжя. Вони були більшими і довшими за полуденні, від чого в Сірка і в багатьох інших душа розривалася від немочі і жалю, бо скімлив і геть знебарвлювався край у розривах і зойках. Приймало й Запорожжя викітчан.

Порушення Віленського перемир'я крулем і царем, нехтування і зневаження потрактовок із гетьманами всіма дворами говорили Сіркові, що лише сильна армада і на волості, і в Січі спроможна змусити круля, царя та хана чи й самого султана рахуватися із українським людом. Переглянув Сірко з наближенням весни і «хто є хто» тепер та хто він сам є і буде у прийдешньому зловіщі...

«Я прибув під Очаків із Кримською, Буджацькою та Ногайською ордами у підлеглість вашого королівського маєстату і буду тут чекати ваших зажадань,— писав Тетері калга Шірін-Гірей, лист якого потрапив до Турлюна, а від нього — до рук Сірка.— Паші для моєї більш як стотисячної кінноти буде досить. Зі мною за наказом хана вийшов із Акермана на сорока каторгах і сілістрійський Щабаші-паша, щоб стерегти від козаків у гирлі Дніпра полонених, які будуть правитися в Ханство і Порту моїми сподвижцями...»

«Он воно як: теля ще