Під Савур-могилою - Андрій Хімко

Якусь хвилину всі прислухалися нашорошено, зважували.

— Від'їдемо, побратиме, трохи вбік,— першим направив Сірко невдоволеного Велеса просто в непроторений сніг.— Швидше, швидше, хлопці! Ти, Гнате, і ти, Остапе, заляжемо ось тут, понад путівцем, розсипом,— зіскочив отаман першим і взявся класти коня під кущ чагаря.— Врозсип, врозсип, під оті корчі, хлопці, під корчі! Далі, Архипе, далі! Не мамляйся, клади коня, невштепуро! — прикрикнув Сірко, стоячи на колінах біля вкладеного Велеса.— Свят-свят! Невже ясирна валка правиться аж тут між заставами? Ах ти, Боже наш, оце пригода!

За лічені хвилини із сірої імли на путівці показалися два вершники у кожухах і башликах, а їм услід випливла голова скрипучої полозами санної валки-батови з поодинокими, геть заінеєними пішоходами біля корів, волів, бовкунів та поодиноких кіннотників.

«Козаки, чи що, когось правлять?— дивувався Сірко у засідці.— Вставай, Велесику,— смикнув за повіддя коня.— Хто, куди та чиїм наказом між моїх застав і залог нюшкує?» — спішно повів він велеса до чагарники.

— Вибирайтеся, хлопці, на путівець мерщій, чуєте? — злетів він миттю в сідло.— На шлях! На шлях, а то нас кури засміють,— толочив Сірко товстий настил снігу.

— Ей, супровідці валки,— крикнув хрипло вершникам звіддалік.— Стій і кажи гасло!

— Тануть сніги! Сніги-и-и! — почулося кілька відповідей із голови і середини валки.

— Весна іде!— відповів, рухаючись із супутцями до подорожників, Сірко.

— Спиняйся! Стій! Стій! — покотився вздовж валки наказ.

— Хто будете і куди та кого правите? — спитав уже зблизька полковник передніх вершників і валкових.

— Правимо викітців-переселенців до Раптова за дозволом і наказом пана гетьмана Юрія, пане полковнику,— пізвав супровідець Сірка.

— А хто радником у валці чи старшим? — був чимось невдоволений Сірко.

— Якийсь протоієрей, пан Гнат.

— Льоса гетьманового він має? — обдумував Сірко, що б то могло значити.

— Пане полковнику, по всіх рангах і стоп'єнню все, як має бути,— підняв башлика козак-супроводець.— Льос у кінці валки, у протоієрея.

— Чого ж серед зими в отаку дорогу вибралися? — наблизився Сірко до погонича-санника, чоловіка старшого, згорбленого, із сивими, аж білими, вусами, у вовчузі-шапці.

— Ідемо, пане полковнику славний, із дітьми, жіноцтвом і бабами туди, куди ряднин нас поведе,— говорив, стягаючи з голови шапку і кланяючись Сіркові, старий, ткнувши пужалном на захід.

— Натягніть шапку, добродію, я не пан, бо голіголов застудитесь,— тупцював під Сірком Велес.— Що вас змусило?..

— Немає, чуєш, життя нам, посполитим! Одна шарпанина, та й тільки, а там, як запевняє святий отець, та й попередники написали, все-таки спокійно і немає страху, що тебе вб'ють, а дітей, бабів і жіноцтво поясирять, спаливши обійстя. Нема ж кому тепер боронити нас, чуєш,— заплямкав губами старий і став обривати бурульки крижинок на вусах.— А то, гадаємо, чуєш, марниця, коли спахії, казнодари чи й сам беглер-бей — намісник султана двічі в рік приїдуть по харадж з підводами. Отець Гнат Шульга вдруге вже приїжджає радником, чуєш, як чоловік слівний, він не ошельмує нас, та й поміч подає всіляку нам, викітцям.

— Ви сказали, що отець Гнат Шульга у вас радником? — спантеличився Сірко, почувши те від старого.— Де ж він сам?

— А що ти дивуєшся, чуєш? У хвості валки він, певне.

— Так-так, пане полковнику, у хвості вони правляться,— потвердив слова санника козак-вершник.

— Там хворі і немічні в нас, чуєш, то він доглядає і зцілює їх попутно,— пояснив старий фірман.— Кличте його, козаки, хай усе оповість панові полковникові,— знову насунув санник шапку на голову.— Він, чуєш, і оповість усе.

— Панотця Гната наперед кличеться-а-а! — понеслося по валці.— Панотця сюди-и-и!..

— Ну, я — панотець,— виїхав із імли Шульга.— Кому і для чого мене тут запраглося? — підбивав він рукою башлика і шапку, які сповзали на очі.

— Отче! Брате! Шульго! Невже тебе я бачу аж тут? — викрикнув Сірко радісно, пізнавши давнього побратима.

— Сірку?! Іване?! Пане отамане і полковнику!— зліз вершник незграбно з коня.— Свят-свят-свят! Об'явіть зупинку, козаки, батовій! Покорм худоби і спочин та перекус! Снідання! — пішов він назустріч Сіркові, що миттю зіскочив із Велеса.— Два тижні тебе алчно чекав отут! От пригода, слава Богові нашому! — не знай на радощах що й казати протоієрей-рядник, розставляючи крилами руки на ходу.— Істинно, чоловік припускає, а Бог посилає,— чоломкався він.

Зустрічці вобнім, як закохані, відійшли від валки путівцем у розпитах і в розмовах та спогадах, почавши їх ще з Києва, Запорогів та Капулівки. Рядник Шульга похвалився дарунком пані Розанди ґрунтів для викітців з України разом із лісками і болотами, про її життя в Сучавському замку, де тепер, вважай, своя Січ розмістилася зі школами при дяківках.

— А я?.. Воджу, як бачиш, викітців. Під султаном воно, як не кажи, хоч і уярмлений людин, але живий і у вірі своїй не вбивається, як під ляхами чи московитами,— дивував Сірка Шульга.— Мій товариш по бурсі і колегіуму, тепер отець ясський Олімпій, нещодавно вчинив паломництво в Східні землі. Був у Ростові Великому у своїх родаків-духівннків, які там осіли, і в Московії, то рече, що там повсюдно жодної дяківки не зустрів, школи бачив лише у багатіїв і для багатіїв, а відтак наші жінки в містечках та по селах читають Святе письмо, а у них