Биті є. Макар - Люко Дашвар
– Ти! Знаю!
– Ні…
Макар дряпає поглядом коханчині очі й раптом усвідомлює – Марта не бреше.
– Хто?
– Не знаю…
Макар відпускає Мартині зап'ястки, обіймає поривчасто й хижо.
– Допоможи мені! Допоможи, Марто! Ти усе можеш! Я знаю! Треба дізнатися, хто за цим стоїть! Підключити Сердюка, усіх… Ми їх, блін, порвемо! Ти…
– Сашенька…
Це відмова. Макар відштовхує Марту, ногою по дверях – буц! Закрилися.
– Не треба так зі мною! – йде на коханку, тремтить від люті. – Краще давай по-людяному Я ж можу дістати твої розписки, Мата Харі, блін!
Марта відступає у вітальню. Крок за кроком. Посміхається сумно. Макар переступає поріг вітальні, на мить забуває про все. Чорна стеля, запах гару, вигорілий шмат паркету посередині, прямо під люстрою, а при стіні – новенький диван від Зузунага і крісла від Казалі.
– Що тут…
– Нані… Речі твої палила.
Гар виїдає очі, шкребе горло. Макар безпорадно озирається.
– Як… вона дізналася? – питає врешті.
– Подарунок мій для тебе під холодильником знайшла… – каже Марта. – Я заздалегідь купила… Сусіди зателефонували… Що тут горить… Приїхала… Двері навстіж. Одяг твій димить… Посеред кухні каблучка… Листівка моя… Це доля, Сашенько…
– Доля?! – визвіряється. – Тільки не треба мені тут про долю! Як дурна з тими холодильниками! У тебе не вистачає розуму надійнішу схованку знайти?! Доля… Давай! Думай, як мені фабрику повернути, бо Сердюк із тобою валандатися не буде!
– Віддай мої папери…
– А не злипнеться?! Так! Ти… давай… Іди звідси. Мені відпочити треба. Завтра зустрінемося, і щоби ти уже знала…
– За півгодини по мене чоловік приїде.
– Який ще чоловік?
– Законний…
– Блін, ну ти швидка! І хто у нас законний чоловік?
– Генерал Баклан…
– Ну… Це не міняє діла. Хай приходить… Я йому поясню популярно, з ким його обраниця трахалася, як та навіжена! Хочеш, аби вбив?
– Спочатку він уб'є тебе.
Точно! Макар біжить до балкону. Порожньо! Відриває з підлоги дошку, намацує пакунок. Є! Тремтить: хоч би Баклан не з'явився, бо не викрутиться. Навіщо йому менти? Ментів не треба! Біжить до дверей, розмахує пакунком.
– Дірка під підлогою на балконі… Рекомендую! Мало хто здогадається. Я пішов. Завтра зателефоную. Хочеш отримати назад оцю фігню, знайди мені рейдерів! І з Нані поговори! Придумай щось! Ти ж не дурна, сонце! Що хочеш ліпи, але Нані повинна повірити, що ми з тобою тільки колеги. Ясно?!
Салон автівки – останній притулок.
– Ночувати нема де. Круто… – засинає прямо за кермом.
Ляскає себе по щоці. Не можна! Не можна спати в автівці, ще й під Мартиними апартаментами. Як не волоцюжки пограбують, так Баклан придушить. Вмикає двигун. Зараз, зараз… Готель… «Либідь»… Поряд. У нього є гроші. Це доля, що він… прихопив у Ковель Мартині сто тисяч… Уже не сто. Білий шовк. Триста баксів за метр. Десять метрів… Чи трохи більше. Двадцять п'ять штук гривнями Пішольському віддав.
– Сімдесят п'ять… залишилося…
Гальмує біля «Либеді», виходить з автівки, скидає в рюкзак усе цінне – документи, ключі, гроші. Розгублено дивиться на забитий зразками тканин салон: а як розкрадуть за ніч?
– Привіт, покидьку!
Макар не реагує. То не до нього. Його нині вже трахнули. То когось іншого намірилися.
– Макаров, сволота!
Що? Механік повертається на звук.
– Фома? Блін… Ти ще…
– Сука! Мені через тебе місяць безплатно пахати! – Фома суне на Макара, вишкірився, аж зуби назовні. – Я тебе, падло, зарию…
– Фома… Давай… завтра…
– Мені збитків нарахували на п'ять тисяч! Зуб вибили! Сука! Ти ж обіцяв заплатити…
– Так, не сци! Зараз… – Макар витягує з рюкзака упакований банком стосик – Десять тисяч. – Ось… Тут десять… Відрахуй собі п'ять…
Ковтає голодну слину і раптом додає:
– Зачекай! Залиш усе… Можна, я в тебе перекантуюся? І… довезеш мене… до себе? Щось я…
…Патлатому Фомі цікаво: крутить кермо, зиркає на механіка. Брудний, побитий, тхне від нього, як від волоцюги. І спить дивно – як ото мертвий. Ледве дихає.
– Середній клас, блін… – кривиться Фома скептично. Зосереджується на дорозі. Міст Патона, Ленінградська площа, Празька, Алма-Атинська до кінця. Поки до ДВРЗ доїдеш – виспатись можна.
Наступного ранку Макар прокинувся від запаху яєчні. Розгублено заборсався у квітчастому, як луки, простирадлі. Усівся на розкладеному дивані посеред невеличкої затишної кімнатки з радянською стінкою, до краю була забитою не кришталем – книжками. Роззирнувся безпорадно: де я? Портрет Олежки Фоміна на стіні – патлатий на якійсь горі. Два пальця догори – вікторі!
– Фома…
– Блін, я вільний! – веселий Фома спостерігав, як механік похапцем ковтає яєчню, колотив каву в турці. – Звільняюся! Круто, що ми тоді з тобою… Тепер є бабло. Може, бізнес якийсь замучу… Ми ж, блін, середній клас збиралися… піднімати власним прикладом. Ти як? Хто лице попсував?
– Менти…
– Що сталося?
– Потім…
– Добре… Ти надовго? Ні, я не проти. Удвох навіть веселіше. Просто люблю ясність.
– Не знаю… Може, тиждень-два…
– Нормально. Чуєш! Погнали в Карпати?! Снігу, кажуть, завалися…
– А як же «бізнес замутити»?
– А… Встигну, як гроші будуть. Відпочити час. Поїхали?
– Ні… У мене тут…
– Ще скажи – «фабрика». Умієш лапшу на вуха… А самому жити нема де.
– Є… Просто… так треба. Для діла. Залягти…
– Макаре, ти грабонув когось? У рюкзаку бабла… Менти застукали? Ну давай уже… Колися! Мені ж цікаво.
Макар насупився, стис виделку.
– Фома, блін… Відчепися. Без тебе…
Принюхався – звідки смердить?
– Дай мені якихось шмоток своїх. Помиюся, перевдягнуся…
– А бери у шафі що хочеш, – відказав Фома.
Їжа і тепла вода запустили мізки. Фома погнав до ресторану – борги віддавати, волю здобувати. Макар бродив Фоминим прихистком на вулиці Новоросійській, що вона одним боком ще в Києві, а другим уже в лісі. Дві кімнатки, одна менша за другу, крихітна кухонька – стіл-стілець-плитка, туалет і душ. Блін, стайня! На задвірках! Він ніколи не буде так жити! Вийшов на подвір'я. Напівзруйнований гараж… Отут мала бути Фомина автомийка?
– Треба йти, – прошепотів уперто. Купити одяг, під'їхати до фабрики – а що, як «Сігма» здиміла? Тоді би він потрапив на свою фабрику… Навіщо? Аж похолов. Є задля чого! Реєстр! На фабриці є справжній реєстр акціонерів, де чітко стоїть: Макаров Олександр Миколайович – мажоритарний акціонер, директор і фактичний хазяїн ВАТ «Есфір».
Заметушився – не кінець! Реєстр – це все! Можна подати до суду, смикнути Сердюка. Діяти можна! Згадав: ну, приміром, не реєстр, нотаріально засвідчена копія. її затребував Новаковський для держзамовлення. Макар пообіцяв підвезти, закрутився, усі необхідні документи Рудю передав, а копію реєстру… Копію кинув
