Биті є. Макар - Люко Дашвар
– А вам, багатим, чого ридати?!
О дев'ятій ранку Новаковському зателефонував переляканий Боря Рудь.
– Ярославе… Михайловичу, – белькотів. – Нані… Кричить у трубку… Забери… Я уже їду… Я біля Лаври…
Автівка Новаковського саме скніла в заторі біля Південного мосту, та коли Боря Рудь домчав до апартаментів біля цирку, розхристана, ніби з пожежі, Нані уже сиділа у батьківському «кубику». Новаковський мовчав, дихати забув. Дивився на безцінну дитину насторожено, серце ридма від розпачу. Здавалося, скажи він першим хоч слово, Нані вибухне, заллється сльозами, а далі… Не дай Боже, аби повторилося те, що сталося з донькою після смерті Ануки.
Нані раптом здригнулася, торкнулася тремтячою долонею щоки…
– Убий його, тату… – прошепотіла ледь чутно.
Новаковський завмер. Думки в кубло. Так, він не святий. І не лишилося для нього на цьому світі аж нічого святого. Тільки Нані. Заради неї – усіх знищить. Та тільки так, щоби й тінь підозр на нього не впала. Не можна інакше. Для Нані святим має бути. Не покидьком, не сволотою, не вправним ділком – татом. Правильним, міцним, сильним – опора. Він точно знає: смуток минає, а муки совісті… їх ніхто не відміняв, роками кров п'ють, мордують. І отоді доня згадає, як у відчаї забажала чиєїсь смерті, а її тато…
– Ніколи людей не вбивав, – збрехав щиросердно. – Кажуть, це не допомагає…
Видихнув. Обережно обійняв єдину дитину.
– Їдьмо додому…
– За кермо… я, – раптом сказала Нані.
Частина друга
Хто?
У понеділок, тридцятого листопада дві тисячі дев'ятого року, коли формальне сонце останнього осіннього дня долало лише перші сходинки на шляху до неба, брудна, як зараза, «кіа» в'їжджала до столиці. Двигун роздратовано бурчав: тяжко! Задні сидіння завалені тюками зі зразками нових тканин, каталогами, на них пакунок із невагомим білим шовком. Розкішна мрія вартістю понад триста баксів за метр. Механік купив його для Нані. Без натяків на весілля. Білий крокус… Вона зрозуміє…
Порожні вулиці просиналися від руху перших поодиноких авто, густий туман розгойдував меч у руці Батьківщини-Матері, бродячі пси кволо перетинали проїжджу частину з упевненістю пішоходів на смузі, і тільки повсюдні горобці цвірінчали на тій же істеричній ноті, що й завжди.
Механік не відчував утоми. Усміхався розслаблено. Усе клас… Пішольський отримав свій «кеш», на радощах показав нові зразки, Макар затарився – згодиться! – тканини почали відвантажувати, він усю ніч гнав автівку до Києва і думав тільки про те, як огорне Нані невагомим білим шовком, але тепер раптом вирішив спочатку заїхати на фабрику, залишити зразки – однаково до апартаментів проїжджати повз рідну «Есфір». Зупинив автівку навпроти парадного входу фабрики, усміхнувся з прикрістю: ключі від воріт внутрішнього дворика в охоронця Пилипенка, а охоронець Пилипенко, ясна річ, ще тільки очі продирає. Вийшов з автівки, ляснув дверцятами – фініш, приїхав! Ступив крок до фабрики і… очам не повірив. Двері парадного входу були розчинені. Макар не думав – просто рвонув до дверей. Пролетів кілька сходинок, уже вчепився в ручку дверей, коли перед ним виріс суворий мужик років сорока у формі захисного кольору з парадоксальним обличчям горили – квадратна щелепа, глибоко посаджені дитячі наївні очі.
– Доброго ранку. Що ви хотіли?
Макар остовпів.
– Відійди, – прохрипів.
– Не можу, – зважено пояснив Горила. – Я співробітник охоронного агентства «Сігма». Охороняємо об’єкт. Стороннім вхід заборонено.
– Який я, в біса, сторонній?! Я – мажоритарний акціонер! І директор цього… об’єкту, мать твою! Макаров! Олександр Миколайович Макаров! Що тут відбувається?!
Горила заступив прохід.
– Макаров? Хвилинку.
Озирнувся в хол фабрики, гаркнув:
– Документи! Для Макарова!
Поряд із Горилою виникло двоє бійців у такій же захисній формі. Один із них подав Горилі теку. Горила простягнув її Макару.
– Прошу, пане Макаров. Вивчіть і дійте відповідно до вимог закону. Якщо є претензії – звертайтеся краще до суду, – порадив чемно, але твердо.
Макар не аналізував учинків – жбурнув теку, кинувся до вход у.
– Ви що тут робите, суки, мать вашу?! – кричав, аж хрипів. Учепився в Горилу, намагався відтягнути від дверей.
Горила тренованим рухом викрутив механіку руку, бійці тої ж миті притисли його до землі.
– Суки! Падли, козли, мать вашу! Я вас зарию! – хрипів Макар. – Ви знаєте, хто за мною стоїть?! Та я вас…
– Викликайте ментів, – спокійно наказав Горила.
«Не бідуй раніше за біду», – любила примовляти Сашкова бабуся, коли він нервувався перед шкільними екзаменами чи просто психував, передбачаючи потенційну невдачу.
У нього вже біда? Чи ще… Під ребрами діра, у голові паніка. Нижня щелепа не рухається. Руки зідрані до м'яса – менти тягли до «бобика» по землі, Макар пручався, кричав, чіплявся за кущі, ямки в асфальті, за ноги «стражів»… Трійко дужих мужиків ледь спромоглися запхати сміливця у заґратовану будку автівки, везли до відділку, скаженіли, стусанів не жаліли: «Ах ти, виродок, мать твою… Та ми тобі тільки за протидію правоохоронцям статтю припаяємо! Усьок, падло?»
Брудна камера завбільшки… така, як мамина кухня у Миколаєві. Метрів шість, не більше. Там вистачало місця для всієї сім'ї – і для мами з татом, і для бабці, і для самого Сашка. А тут… Тісно! Може, це карцер? Макар же… нічого про це не знає! Обписані матюками стіни, заґратоване віконце під стелею. І геть неважливо, що є всередині. Дерев'яний топчан зі смугастим матрацом, поламаний унітаз, умивальник. Чи не однаково? Стіни – головні. Стіни правлять. Свідчать: це не дім, хлопе. Коробка для посилок. Тебе поклали сюди, як річ, – можуть відіслати, куди захочуть, а чи просто забути надовго.
Не слухав стін. Як у лихоманці, тремтів посеред камери. Коліна підгиналися – просилися: сісти, сісти! Гидував і глянути на топчан. Страшенно боліла голова. Хотілося пити. Та усе те було повною маячнею! Одне питання перекреслювало всі болі й негаразди.
– Що відбувається? – прошепотів урешті.
Під горло – сльози. Ковтнув поспіхом, наче хтось бачить. До дверей. Гамселив-кричав:
– Відчиніть! Відчиніть!
Ззовні – металевий звук. Шурхіт. На порозі виникає дужий мент. Одним ударом збиває механіка з ніг.
– Ну, відчинив… І що далі?…
Коли отямився? Хтозна. Лежав на брудній підлозі, трусився від страшних думок. Що, в дідька, відбувається? Чому його не пустили на власну фабрику? Чому викликали ментів? Він же просто хотів потрапити на власне підприємство. Чому ніхто не слухав, коли він кричав, що сторонні люди розгулюють його фабрикою? Хто найняв охоронну структуру, щоби вони?… Здригнувся. Прояснилося. Хто?! Марта! Баклана нацькувала!
