Тістечка з ягодами - Ізабелла Сова

— І нехай Юліан мені не заважає. І ніхто інший теж, бо я буду змушений удатися до стетоскопа, — закінчив він.

Тож я і не заважаю, а надто тому, що мене щойно відвідав Маріуш. Усівся, подряпав свою бороду й повідомив, що це його останній візит.

— Я повертаюся до лимонів, пані Ягодо.

— Але чому?

— Бо Мартинка сказала, що або я знову буду вести свідоме життя, або вона повернеться до Геника, свого колишнього. Я не маю вибору.

— Маєте, тільки що треба…

— Пані Ягодо, ви поїдете за місяць, за два, як і той, як його там… Морквина. А я зостануся на кораблі. Може, і без лимонів, але й без близької людини.

— Таж Мартина вас шантажує, — рознервувалась я.

— Бо вона до мене не байдужа. І хоче бути зі мною. Я вже все обдумав і волію рутину непевності. Боюся, що траплю на щось іще гірше, приміром на таку собі Юлію. А тут я принаймні знаю, що Мартинка є справжньою жінкою.

— Половина населення земної кулі є справжніми жінками.

— Але вона має кілька інших принад. Наприклад, вона… передбачувана. Ну, і постійна. А людина, пані Ягідко, повинна мати в житті якийсь постійний пункт.

Друге

— А я поставив на самотнє життя й посилене качання, — зізнався мені Мацек під час ранкової прогулянки верхи. — Я бачив у «Айроні» нові вправи для сідниць. Кажу тобі, Ягодо, вони виглядають, як ребра батареї.

— Чому самотнє? Хіба ти не можеш знайти когось іншого?

Він зітхнув.

— Не так легко її забути. Крім того, де я знайду другу таку гадюку? В «качалці»?

— Може, на дискотеці? — запропонувала я.

— Я не люблю ні дискотек, ані нічних клубів. У таких клубах, Ягодо, кожен має іншого за повного недоумка. Мені шкода витрачати півночі на забаву серед п’ятисот пупців світу. Поза тим, я маю прикрий досвід, колись я провів один вечір у «нічнику».

Вечір у нічному клубі

Мацек одержав першу, тяжко зароблену тижневу платню і вирішив розважитися. Не якісь там дитячі бавлянки, а тільки стовідсоткова розрада для дорослих. Разом із друзяками він вибрався до нічного клубу «Едем», десь у Шльонську. Їх привітали порожні столики і три сумних Барбарелли у сріблястих костюмах.

— Чому тут так сумно? — поцікавився Мацек, для посилення ефекту бавлячись стосом двадцятизлотових купюр.

— Тому, що середина тижня, — відказала рудоволоса Барбарелла, найжвавіша з цілої трійці.

— Окрім того, це і справді дорогий клуб, — докинула білявка. — Тільки для знавців.

— Вам пощастило, бо саме сьогодні ми маємо промоційний вхід за ціною нуль злотих, — просвітила їх брюнетка.

— Може, познайомимося, — запропонував друзяка Мацека Вітек.

— Луїза, — брюнетка подала їм червонаву долоню різника, яка закінчувалася хижими гачками.

— Саманта. Анджела, — представилася решта дівчат.

— Вітек, Мацек і Анджей.

— Привітання позаду, то, може, перехилимо по келишку на честь прекрасних дам, — запалився Анджей.

— Ну, якщо ви наполягаєте… — Анджела невинно всміхнулась, опускаючи повіки, обважені срібними віями. — Але попереджаємо, що тут не дешево.

— Заклад налаштований на інтенсивну експлуатацію багатих клієнтів, — заявила білявка Саманта.

— І правильно. Так їм і треба, набундюченим гладунам у «бумерах», — зареготав Вітек. — Тож вип’ємо за ефективне доїння. Принеси нам, маленька, по парі гальб пивця.

— І вибери якесь винце для дівчаток. Як забава, то забава! — заволав Мацек.

— То, може, якесь шампанське, — замислилась Анджела. — «Дорота» чи «Ігрістоє».

— Може бути і те, і друге, — Анджей показав грубий стос десятизлотових купюр.

— А для вас шість гальб пива?

— Для початку може бути.

Протягом наступних трьох годин було випито обидва шампанських і наступні шість пив. Саманта станцювала на столі, на мить відкриваючи свої неймовірні перса, наповнені фізіологічною сіллю. Луїза пообіцяла продемонструвати свої іншого разу, коли вони ближче познайомляться.

— Бо коли хлопець мені подобається, я соромлюся наготи, — зізналася вона, кліпаючи ліловими повіками.

Анджела розважала їх оповідками про недоумків:

— Підстаркуваті грубасики. Думають, що, коли прийдуть і замиготять грошенятами, зразу матимуть усе, як на таці. Оце ми їх і чистимо. Від бабок та ілюзій.

— Правильно, правильно, — реготали хлопці.

Зрештою вибила перша, і настав час розраховуватися.

— Шістсот вісімдесят злотих, — поінформувала їх Саманта.

— О’кей, — Мацек впевнено поліз до кишені. Відрахував гроші, старанно намагаючись приховати ошелешення величиною рахунку. Докинув іще дві десятки на чай.

Вони облишили заклад, сердечно простившись із сяючими, розжеврілими від вина Барбареллами.

— Кльові дівки, — кинув Вітек.

— Тільки що трохи задорогі, — додав Анджей.

Повернувшись додому, вони порахували, що гулянка в «Едемі» коштувала стільки ж, що й новорічна забава в гарній кнайпі. З наїдками, музикою й шампанським.

— Вони нарахували вам тисячу процентів націнки, — прикинула Юлька. — Незле.

— Найсмішніше, що ми весь час стібалися з чуваків, котрі так необачно дозволяють себе обдирати. Тому я волію інші розваги.

Третє

Ну і я впала. Несподівано, стрімко й досить болісно. Навіть не встигла згадати святого Юрія. А все тому, що Шкатула побачив потойбіч річки плямисту корову. Став як укопаний. Глянув іще раз, а потім несподівано рвонув убік. А я залишилась у повітрі. На долю секунди, бо зараз же беркицьнула на свіжоскошену луку.

— А я вже збиралася не одягати пілотку.

— Вибач за Шкатулу, але він страшенно боїться корів, — виправдовував коня Мацек.

— А чому?

— Бо мало того, що вони великі й цицькаті, то ще й мукають. А на додачу може виявитися, що основою їхнього меню є польський коник.

— Хіба стрибунець, — буркнула я, не перестаючи масувати зболілий хребет.

— Найважливіше, що ти не піддалась емоціям.

— Я не встигла.

— І що зразу сіла назад у сідло, — вів далі Мацек. — Бляха, в житті все так само. Впав, то вставай, обтріпуй задок і вперед. Зроби сто присідань, вижлукти коктейль, полеж у солярії. Начеб нічого не сталося, начеб усе було по-старому. А воно ж так не є.

— Ти не можеш забути Івонну?

— Нічого не допомагає, Ягодо. Ні тренування, ані робота. Усе падає з рук, буквально все.

— Тоді чому ти не зателефонуєш?

— Я боюся, що вже запізно. І що мій час у неї минув.

— А її час у тебе минув?

— Ні, але хто сказав, що все завжди має бути справедливо, порівну і зі взаємністю?

Ніхто. Якби це було так, я схибнулася б на пункті Бартека. А може, зовсім ні?

Четверте

— Я не розумію свою маму, — завела Малина. — Вона стільки витерпіла від мого батька й надалі дозволяє йому натягати собі носа. Знаєш, що