Тістечка з ягодами - Ізабелла Сова

— Майже два тижні тому, разом із нашим малим. Ніби на сусідню вулицю, але я все одно проплакав за ними три ночі, Ягідко.

— Часом краще втратити когось назавжди, ніж увесь час його зустрічати, знаючи, що це кінець.

— Кінець, Ягідко, був іще п’ять років тому, після останнього судового засідання. Але розумієш, я так прив’язуюся до людей. Що я кажу, до людей. До всього. Я мав хандру, коли закінчилася «Есмеральда». Добре, що Маріолька записала мені тридцять останніх серій.

— Я теж не люблю змін і розлук. Сама не знаю, як пережила перші дні відпустки.

— Я не пережив би втрати роботи. На щастя, мені це не загрожує.

— Ніхто не зазіхає на твоє місце?

— Та що ти. Мало кого зваблює перспектива баталій із братами Зефірина. А таких розбіяк у нашій околиці доста.

— Болек мені розповідав, що трапляються конфлікти.

— Певно що так, але я маю згідливу вдачу, — сказав він. — Інакше мене вже закатрупили б. Поза тим, не випадає брати на роботу когось нового, якщо я працюю за половину ставки.

— Тобі її врізали за валандання по коридорах?

— Ні, я сам відмовився. Навіщо мені стільки грошви, якщо я маю прижиттєву ренту. Якою завдячую безпосередньо своїм батькам.

Рантьє

Коли Рисьо, тоді ще Банан, перейшов до старшої групи дитсадка, його батьки дійшли важливого рішення: вони вирушають у Бескиди на пошуки кохання, спокою та сенсу життя. Будуть різьбити фігурки святих, медитувати, дивитись у зоряне небо і слухати послання від Бога (чи богів, хто його зна). А у хвилини фінансової скрути наймуться рубати дерева чи гратимуть по корчмах.

— А він? — показала мама на Рися, який бавився намистом із горобини.

— Зостанеться в дідуся з бабусею, — заявив її чоловік Толек, милуючись квітами, вишитими на своїх кльошах. — Таким чином я дам їм шанс виправити помилки, яких вони припустилися щодо мене.

— Ти такий добрий, — розчулилася дружина, і на обличчях обох розквітнув блаженний усміх.

Потім вони поїхали в Бескиди, а Рисьо разом із торбою вбогої одежини й улюбленою іграшкою, сплетеною зі шнурка від снопов’язалки, переїхав до своїх майже незнайомих дідуся з бабусею. Три роки опісля у бабусі трапився обширний інсульт. Серце дідуся не витримало розлуки і з розпачу, завчасу зупинилось якогось ранку, відсилаючи душу його власника високо, ген у хмари. Рисьо залишився сам. Наступні роки ним почергово опікувалися: батьки матері, старша сестра батька, ексцентрична сусідка з першого поверху, вчителі в початковій школі, продавчиня з кіоску, психолог із дитячої кімнати міліції, вихователька в дитячому будинку, звідки його з великими труднощами визволила перша дружина двоюрідного брата матері. Опікувалися ним і друзяки з гуртожитку, нарешті дружина. Тільки не батьки. Бо ті, приголомшені силою конопель і космічними враженнями, вже не пам’ятали, що зоставили десь на Землі шестирічного синочка. З кожним роком вони відлітали все далі й далі, проминаючи чергові галактики. Аж урешті добулися до місця призначення — Планети Щастя, Кохання й Миру. Півроку опісля до квартири тридцятирічного Рисека Грейпфрута подзвонив нотаріус і повідомив, що той одержав спадок по Толеку Бананові. Мішок трави cannabis rudealis разом зі спеціальною люлькою, а також сім тисяч гектарів бескидських облогів.

— Цікаво. Мені здається, що я вже десь чула це прізвище.

— По телебаченню. Був такий навчально-моралізаторський серіал «Ставлю на Толека Банана», — з усмішкою сказав Рисек. — Тільки що я на свого не поставив би і п’яти грошів. Тому і поміняв прізвище в період постюнацького бунту. Потім мені попустило, але прізвище залишилося.

— А що ти зробив із облогами?

— Я хотів їх продати, коли раптом вийшла постанова про те, що за обсадження облогів деревами держава сплачує прижиттєву ренту.

— А де ти взяв стільки дерев?

— Теж від держави. Єдине, що я мусив зробити, це найняти людей і засадити ці гектари цілини. Тепер мені капає щомісяця понад десять тисяч злотих ренти. А ти журилася, що я щось там докладаю тобі зі своєї жебрацької зарплати.

До кабінету зазирнула дрібна шатенка в зеленій картатій сукенці.

— Перепрошую, директоре, можна вас на хвилинку?

— Заходь сміливо, дитинко, — запросив її Рисек. — А до речі, Ягідко, вгадай, хто вона така?

Хвилину я намагалася допасувати обличчя шатенки до всіх знайомих мені людей.

— Здаюся.

— Це стажистка Карина після видалення зуба. Ти можеш у це повірити?

Чому б і ні? Якщо Гендальф Сірий може обернутись у Гендальфа Білого…

— І як ти тепер почуваєшся, Каринко?

— Я цілковито очистилася. Бо не досить, що мусила змінити половину гардеробу й косметики, на мене ще й чекає купівля нових фарб.

— Ти покинула малювати турпістичні картини?

— Я мала на увазі звичайні фарби для стін. Зараз мої стіни темно-фіолетові, а я погано переношу цей відтінок.

— То ти маєш багато роботи. Бо і стіни перемалювати, і цілі змінити.

— Багато, пані Ягодо, але це навіть класна забава, отакі пошуки власного місця в житті. Пошуки мети. Часом навіть класніші, ніж сама мета.

Тридцять перше

— Ягідко, чи ти щаслива з тим своїм Бартеком?

Ну нічого собі. Навіть не знаю, чи я взагалі з ним, а що вже тут розводитися про щастя.

— Чому ти питаєш, тату?

Я зиркнула на годинник. За п’ятнадцять хвилин треба бути на станції, а тут заповідається на серйозну розмову.

— І сам не знаю.

Ой, це прозвучало нещиро.

— Ти його не любиш?

— Я завжди сподівався, що ти вийдеш заміж за військового. Ті хлопці і справді мають впорядковане життя.

— А Бартек?

— Ну що ж, мені здається, що він чогось посилено шукає. І я побоююсь, що шукаючи, втрачає те, що й насправді цінне.

— Ти так гадаєш?

— Але ти, Ягідко, не переймайся. Неподалік нас є чудово облаштовані казарми.

ВЕРЕСЕНЬ

Перше

Я не люблю вересень. У цьому місяці мій день народження. Він схиляє до непотрібних роздумів і невтішних підсумків. Ти починаєш порівнювати себе зі знайомими, і… завжди виходить не на твою користь. Потім намагаєшся підсумувати те, чого спромоглася досягнути впродовж останніх двадцяти років. Атестат, диплом, постійна робота (тепер уже ні), гадано стабільні стосунки, квартира на виплат, власний кактус, відеомагнітофон і півтонни мудрих книжок у пивниці. А також перші зморшки. Уф, годі. Тому цей вересень буде іншим від попередніх. Безхмарний, оптимістичний, просто інший.

Наразі він нудний. Юлька мовчить, захоплена шиттям халатів. Мацек теж, поглинутий згадуванням своєї гадюки підколодної. Маріоля, втупившись у телевізор, вивчає реклами нової овочерізки. Ядзя дрімає в диспетчерській. А Болека немає. Він проводить свою напіввідпустку в