Тістечка з ягодами - Ізабелла Сова
Двадцять шосте
Рання прогулянка верхи. Навіть Качок, зазвичай неприязний до людей, виявляє до Мацека симпатію. З великою краплиною співчуття. Коли йому запинали підпруги, замість того щоб нервово скубати собі груди, він поклав Мацекові на плече свою велику кудлату голову.
— Дякую, старий, я буду триматися, — буркнув Мацек, гладячи його великі вуха. — Скільки зможу.
— Вона і далі не відгукується? — запитала я, а коли він покрутив головою, додала: — А сам ти хіба не можеш це зробити?
— Я не буду набиватися. Ти бачила, щоб якийсь чувак у польському фільмі після розриву тирлінькав би до баби?
— Ну, якщо ти вибрав собі такий амбітний приклад… Тоді вітаю.
— Ягодо, хіба ти не розумієш, що я боюся зганьбитися? — кинув він ламким голосом.
— Чим зганьбитися? Тим, що ти щирий?
— Що я м’який, хоч і виглядаю, як Скелясті гори.
— Скажу тобі, Мацеку, що ти гірше зганьбишся текстами про чоловіків із польських фільмів.
— А хіба не правда, що ви волієте отих Келерів із завжди готовою до пострілу зброєю?
— Ми просто спимо й бачимо, щоби нявчати для них на килимку. Ще докинь цитату про старі дупи, і я справді впаду з коня.
— Не докину, бо… бо Івонна була на два роки старша від мене. І, розумієш, мені це анітрохи не заважало.
— Ну, це вже поступ, — пирхнула я. — Отак спокійно ставитися до різниці у віці, яка вас розділяє. Цілих сімсот днів досвіду. Вона була у групі білочок, а ти всього-на-всього здобував авторитет серед зайчиків.
Він мляво всміхнувся.
— Скажи ще, що в мене є шанс знову закохатися.
— Ти так любиш сутички?
— Мало сказати люблю. Часом я замислююся, чого мені найбільше бракує. Самої Івонни чи отих її їдких укусів. І знаєш що, Ягодо? Я і справді цього не знаю.
— Цього, мабуть, не можна розділити.
— І не треба, — зауважила Аня. — Бо в цьому, мабуть, і полягає зріле кохання.
Двадцять сьоме
Вирвалася на годинку зі станції, щоби заплатити рахунки і принагідно купити собі якусь дрібничку на день дитини. Колись треба починати. Я саме кружляла по парфумерній крамниці, коли помітила масивну постать, котра із запалом спорскувала зап’ястки однією з туалетних вод.
— Мацеку, ти тут? — здивувалась я.
Мацек спочатку спробував сховатися за стійку із засобами для стилізації волосся, а потім залився інтенсивним багрянцем від чуба аж до кінчиків волохатих пальців на ногах.
— Ягодо, благаю, нікому не кажи.
— О’кей, я не знала, що візит до парфумерної крамниці — це для тебе така ганьба. Ти виглядаєш на чоловіка, котрий не ощадить на масажних олійках та автозасмазі.
— Але сюди я прийшов, аби позгадувати, — він показав на смужки паперу, напахчені парфумами. — Це був її улюблений аромат. А цим вона завжди користувалася навесні. Досить його понюхати, і я маю бажання розревітися. Тільки присутність людей мене стримує.
— А чому саме вона?
— Не знаю, — він витер повіки, цього разу обережніше, щоб не вилетіли лінзи. — Усі дівки, яких я мав до неї, були в сто разів більше в моєму смаку, ніж вона. Набагато гарніші, ніж та капризна, отруйна підколодна гадюка.
— Тоді чому ти з ними розходився?
— Бо вони були, як дешеві прикраси на ялинку. Знаєш, як воно є. В грудні купуєш собі коробку кульок. Викидаєш гроші, але несила пручатися. Такі вони всі лискучі, барвисті, обсипані блискітками, як та Болекова пацієнтка. А в лютому розбираєш ялинку і раптом бачиш мотлох. Криві, вибляклі візерунки, здряпана фарба, жахливі кольори.
— Ну а наступної зими ти знову дозволяєш себе ошукати.
— Поки трапиш на справжню кульку. Саме так було з Івонною.
— Тоді чому ти до неї не зателефонуєш?
— Бо справжній чоловік завжди поступається першістю жінці.
— І чинить нерозумно, — підсумувала Ядзя. — Бо вона єдина не ставилася до нього, як до грошовитого засмаглого огира.
— З товстим шаром олії на кузові, — додала Маріолька.
— Грошовитого? — здивувалась я.
— Ну так, пані Ягодо. Солярій, конезавод. На дуреп із дискотеки це справляє враження. А на Івонну не справляло.
— Але начебто ті дурепи були вродливіші. А для такого Мацека тіло — це головне.
— Це він тобі сказав, що вони були гарніші? — не повірила Ядзя. — Доктор бачив його попередніх подружок, то нехай їх тобі опише.
— Бордова меліровка, бронзово-жовта шкіра, білі обтислі штанці. На губах лілова помада. На повіках перламутрові тіні аж до вух. На голові біла бейсболка. До цього усміх футболіста другої ліги.
Коротше кажучи, Мацек, переодягнений жінкою.
— Івонна на їхньому тлі виглядала як інопланетянка, — визнала Маріолька. — Нічого дивного, що хлопець злетів з котушок.
— Знаєте що? — озвалась Юлька. — Кожен задає собі питання: чому Мацек вибрав саме її, а не тих дуреп. А чому ніхто не запитає, що дівчина штибу Івонни знайшла в такому Мацекові?
Двадцять восьме
— Вона бачила в мені людину. І за це я її кохав. Може, навіть і далі кохаю.
— Тоді ти і справді стоїк. Я вже десять разів зателефонував би.
— А ви, докторе, чому не телефонуєте до тієї своєї таємничої жінки? Здається, ви на неї запали.
— Уже, мабуть, ні, — зізнався Болек. — Я попросив її про побачення, але вона твердо відповіла, що нічого з того не вийде. Ми можемо побалакати в мережі про творчість і сенс життя, але не більше. Жодних фоток, жодних зустрічей.
— Це вона так вас принаджує, — потішила його Ядзя. — Я свого чоловіка теж так зваблювала. Тільки що по телефону.
— Ти дуже розчарований? — запитала Юлька.
— Я думав, що переживу це важче. Але тепер бачу, що вона ніколи не давала мені жодної надії. Від самого початку розставила все по своїх місцях. От тільки я сподівався, що це жіноче кокетство. Ну що ж, нам залишаються вечірні балачки в мережі.
— А ти хоч знаєш її ім’я?
— Тільки «нік»: Таємнича Жінка. І знаєте що? Мабуть, мені і справді цього вистачить.
Двадцять дев’яте
Поверталася від Вільшини, задоволена, що покращила йому настрій, дозволивши обіграти себе в карти, коли мене перестрів Рисек. Тут-таки біля ліфта.
— Таке враження, що ти чигав на якусь зичливу душу, котра позбавить тебе від нудьги.
— Не на якусь, а саме на тебе. Я тужив.
— Ти кожній жінці це говориш?
— Жодній, — він глянув мені просто у вічі і зразу змінив тему. — Можна запросити тебе до кабінету на шарлотку? Я сам її спік за рецептом Крисі.
— А що з нею?
