Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький

— Ви пили?

— Трішечки. Зате що я їв! Кремлівський ленч! Навіть якщо розповім, ви не повірите.

Ми вийшли на вулицю, де вже чекали араби. Вони стояли малими групками, майже однаково зодягнуті, і розмовляли між собою гортанними голосами. Чомусь вони не зв’язувалися з місцевим населенням. Жили у Варшаві своїм життям, нікого не питаючи про дорогу, не шукаючи помочі ані приязні. Лише з усіх сил пекли надвіслянських панянок, і то був, окрім валюти, єдиний відчутний слід їхньої присутності.

— Надєждо, почекай! Який гарний день…

Справді, хмари розійшлися до далеких овидів, вітер стих, сонце лагідно вигрівало це зіщулене, бідне, хоч і святкове, місто. У гарячому повітрі метушилися залишки всілякої мошви, і навіть якийсь понівечений метелик перелетів над проїжджою частиною в бік будинку партії.

— Будинок партії, — мовив я сам до себе, і серце в мене стиснулося.

Агенти, переодягнуті міліціонерами з безпеки руху, знуджено притупували на розі будинку, а всередині, в самому його серці — содом і гоморра. Чи встигне хто-небудь своєчасно зліпити докупи того осетра, поновити розшарпану вудженину, долити води до початих пляшок, помити загиджену підлогу? Бідолашний кухмістре в чині полковника, останній варшавський сміливцю!

— Надіє, я візьму вас під руку.

— Може, хочете чогось заспокійливого? У мене все при собі.

— А навіщо мені заспокоєння?

— Постарайтеся витверезіти.

— Я тверезий.

— Маємо з вами самі клопоти.

— Але ж Цабан увільнив мене від слова.

— Хіба Цабан може вас увільнити? Хіба ви потребуєте звільнення? Хіба хто-небудь коли-небудь зміг вас до чогось змусити?

— Надєждо, ви мені лестите.

— Зрештою, він жалкує про ту розмову. Буває, що чоловіки ні з того ні з сього раптом посваряться.

Ми йшли повз продуктову крамницю. Терміново викликана бригада продавців косо-криво монтувала у вітрині осучаснений герб вітчизни; маленького орлика, обкладеного величезними снопами збіжжя.

Далі була площа Трьох Хрестів. На бетонованому майданчику, поруч із старовинним сортиром, вилежував гурт нетверезих демонстрантів. Під голови собі поклали транспарант з нечитабельним гаслом і пошкодженою датою.

Серед міцних іще будинків бовваніла руїна. То був дім, у якому протягом багатьох років містилася редакція сатиричного тижневика «Шпількі». Котроїсь весни він чомусь завалився, і ніхто не міг зібратися на силі, щоб відбудувати його.

— Ходи, Надіє, сядемо тут і подивимось на світ Божий.

Я потягнув її до розваленого будинку. Ми сіли на вигрітій сходинці. Пікусь клубочком згорнувся коло моїх ніг. А маніфестації поволі, хоч і передчасно, вже затихали. Звідкись од Вісли, чи, можливо, від майдану Урочистостей ще відлунювали оркестри, звідкись із мілких вуличних каньйонів вирвався якийсь вигук, може, поурядовий, а, може, пияцький. А проте моє місто знов огортала своїм оксамитним покровом апатія.

— Це добрий знак, що ми знову побачилися, — мовив я.

Вона мовчала, дивлячись перед собою, в імлисту перспективу Алей Уяздовських.

— Знаєш, учора вночі я мав одкровення. Тобі розкажу, бо вже тебе не соромлюся. Отож я мав одкровення, як стара баба, але не зовсім, бо мої видіння можна зраціоналізувати. Тому сьогодні в мене так болить голова. Бо я все життя чекав цього одкровення. Я хотів безкорисливо заповісти його суспільству. Так музеям заповідають безцінні картини або реліквії.

— Тобі снився Антихрист.

Я завмер, поклавши руку на Пікусеві кудли.

— Звідки ти знаєш?

— Не знаю. Мені снився Антихрист. Не вперше. Той сон мені повторюється. І завжди в кольорах. Хоча ні, якось, за кілька днів перед виїздом до Польщі, був чорно-білий.

— Але нині вже нічого не пам’ятаю, ніби хтось сокирою відрубав. Лише чомусь боюся людей. Не так, як звичайно боїться людина, просто відчуваю страх перед людьми.

Вона раптом поклала голову мені на плече. Руду, пухнасту, легеньку голову.

— Ох, любий мій!

— Що, Надіє, що?

— Ох, тяжко жити.

— І вмирати тяжко.

Надєжда притулилася до мене. Самотня повітряна кулька, що загубила свого власника, вона блукала у високості під свіжоумитим небом.

Перепилий маніфестант зненацька прокинувся, підніс тяжку довбешку і хрипко заволав у саме небо:

— Польска! Польща! Мать вашу!

Східним боком площі поверталися з прогулянки мої товариші А. М. І Й. Г. У руках вони несли паперові квіти, погублені маніфестантами. Через це набули святкового вигляду, хоча Й. Г. тепер не мав змоги жестикулювати, напираючи на А. М., що утруднювало літературну бесіду. Я вдивлявся у них здалеку, наче з неба. Зворушено і безсило.

Сонце було низенько, воно слало вже майже горизонтальні промені. Несподівана спека літнього надвечір’я, хоч лука, вздовж якої йшли мої товариші, давно зруділа й померла. Тільки система квітничків, вишукано укладена цифрою X, ще жила, інформуючи, що міське квітникарство випереджує всі плани і відзначає шістдесятиріччя ПНР. На цій луці, після розчищення її від воєнних руїн, хтось повинен був будувати щось важливе. Але потім забули, хто і що.

По моїй каністрі сполохано, мов по незнаній планеті, бігали маленькі чорні мурашки. Мабуть, мурашки фараона або П’яста Колодія. Ця блакитна каністра для них — зла, неприхильна планета або, просто кажучи, гігантський атомний реактор.

— Надіє, ти спиш?

— Так, коротеньку хвилинку. Лишила тебе самого, любий, на уламок секунди.

— Зло наче темрява. Триває вічно. А добро — тільки проблиск, миттєва перемога над темрявою. Добро смертне.

— Думаєш про наші сни?

— Думаю, що робити. Моїм останнім літературним витвором буде цей день. Чи шліфувати кожне слово і кожну ситуацію на зразок старих майстрів, чи здатися на волю стихії, на хаотичну графоманську спонтанність? Ні, Надіє, я жартую. Насправді я думаю про тебе. Уранці пізнав навіжену, поетизовану, трохи звихнуту російську дівчину, а тепер…

— А тепер?

— А тепер сиджу з моєю жінкою. Ти моя жінка?