Рогнеда - Валентин Лукіч Чемеріс
Любив бенкетування Володимир Святославич, любив гучно-розкотисто гульнути з народом і, як кажуть, для народу ті дійства влаштовував.
Це він підняв Давньоруську державу із занепаду, зробив її епоху богатирською. І вся вона, Русь тодішня, – а отже, й Володимир Святий, – у билинах, у піснеспівах волхвів та скоморохів. І лунають – у всіх віках їх чути, – билини про те, що
Во стольном городе во Киеве, Как у ласкавого князя у Владимира, Собрался у него там почестный пир, Почестный пир и пированьице На всех князей, на всех бояр, На всех сильных могучих богатырей…Любив Володимир Святославич пирування і вмів його зібрати-влаштувати на весь Київ, сам будучи незрівнянним бенкетарем-бенкетником незрівнянним. А нажирувавшись, нагулявшись гарно, захмелілий добре, вибирався з-за столів та промовляв своїм наближеним боярам та дружинникам:
– А тепер… Тепер у гості гайда! На Либідь, до неї…
Не казав, до кого саме, але всі знали – до Рогнеди у село її Предславине[16] на Либеді. Після кожного бенкетування ночувати їхав до полоцької княжни Рогнеди, що її проголосив своєю жоною ще в Новгороді.
У Києві Володимир жив одночасно з трьома жонами – на той час офіційними. Але це спочатку з трьома, бо трохи пізніше їх у нього виявиться аж сім. А тоді, на першій порі жив з усього лише з трьома: із шведською принцесою Аллогією (чи – Оловією), певно дочка чи племінниця короля Еріка Сегерселя, на якій він женився, коли, рятуючись від Ярополка «за морем», та заодно наймав варязьких розбійників для свого війська. Од варяжки Аллогії мав уже двох синів, і вона вважалася в нього першою, тож носила горде імення «любка-голубка Володимира». Другою була полоцька княгиня Рогнеда (теж із титулом любка-голубка), яка спершу вважалася Ярополковою нареченою і яку Володимир, захопивши Полоцьк, силоміць зробив своєю жоною – сиріч любкою-голубкою. Третьою жоною Володимира негадано стала удова поверженого ним Ярополка… Вона виявилася дуже вже вродливою, тож Володимир не міг утриматись і оголосив братову своєю любкою-голубкою. Вона була грекинею, буцімто тамтешньою – десь у Візантії – черницею, нареченою Христа, бога їхнього. Князь Святослав, воюючи у Візантії, як побачив її, то так захопився осяйною вродою та незайманим дівоцтвом її, що переспав з нею, а зірвавши квітку задоволення – привіз те чарівне диво до Києва (це коли він спішно повернувся з Болгарського походу, щоби відігнати від Києва печенігів, які, скориставшись його блуканням бозна-де, ледь було не захопили столицю Русі), та й подарував привезене щастя, яким він покористувався, Ярополку. З умовою, що Ярополк зробить її своєю жоною. Той так і вчинив.
І так нею захопився, що грекиня швидко стала першою, відтіснивши на задвірки і варяжку Аллогію, і полочанку Рогнеду…
Будучи братовбивцем чи, як за Святим Письмом, Каїном, він ніжно покохав удову убитого ним брата і чи не щоночі ходив до неї «на люблю».
Був неймовірно задоволений тією люблею (а втім, він захоплювався – такий уже вдався – чи не кожною спідницею, що її здибував на своєму шляху).
Варяжка Аллогія та полочанка Рогнеда, яких геть забув тоді князь, а вони ж – перша і друга його жони – всі мислимі й немислимі кари та прокльони посилали на голову грекині, бажаючи їй пошвидше щезнути не лише з Києва, а й взагалі зі світу білого. А грекині хоч би що! Щоночі приймає в себе князя і до ранку його не відпускає. А вдень він, звісно, зайнятий державними ділами, тож і вдень не навідувався до перших двох своїх любок-голубок, котрі від такого ставлення до них вже аж в’янути почали, як не политі цілющою водою квіти…
Правда, іноді князь все ж забігав до Рогнеди, щоб її ощасливити, але то не те, бо Володимир, похапцем виконавши свій подружній обов’язок, знову прямував до грекині. І так тривало два чи три місяці.
А тоді – після двох чи трьох місяців кохання – бодай і шаленої, – грекиня раптом народила… – сина.
Коли Володимиру передали цю звістку, він першої миті зрадів – згарячу й поспіху, що в нього син, – а тоді насторожився. Щось надто швидким виявився цей синок. Повернувшись до Києва, Володимир і не глянув на «сина», а схопив за барки його матір, що злякано опускала очі долу.
