Рогнеда - Валентин Лукіч Чемеріс

Слов’яни були веселим народом, любили розваги, бенкети. Церква була певна: веселість слов’ян – то від диявола, саме диявол «вводить слов’ян в оману», «всякими хитростями отвращая нас от бога, трубами и скоморохами, гуслями и русалиями. Видим ведь игрища утоптанные, такими толпами людей на них, что они давят друг друга, являя зрелище бесом задуманного действа».

Чимало князівських грищ та забавок відображено на фресках Софійського собору в Києві. На одній фресці – танцівники і музики, акробати і ряжені, на інших – поєдинок людини з ряженим звіром, свято Коляди, кінні змагання… Скоморохи підтримували – підігрівали – любов русичів до ігор і танців, і на тих дійствах скоморохи були головними учасниками і виконавцями пісень і танців. А знамениті бенкети Володимира Святославича!

О, таких бенкетів, як бенкети у великого князя Київського Володимира Святославича, на яких скоморохи були чи не тлумами, Русь ще не знала. І дарма, що скоморохів – це після хрещення Русі – церква називатиме слугами диявола, грища – бісівськими, а їхні дії невгодними Богу, хреститель Русі незмінно, як водилося ще за старої віри, за язичництва, запрошував до себе на бенкети скоморохів. У всі часи грища були невід’ємною складовою богослужіння язичників. Їх починали після жертвоприношення. І ті грища завжди вели скоморохи – до них Володимир Святославич звик ще за дитинства, за свого попереднього життя, коли ще не знав нового бога Ісуса Христа, як прозвали його ромеї…

Церква – ще молода тоді й не така сильна, якою вона стане пізніше – ганила не лише скоморохів, але й суворо переслідувала трапези та «пиры» («пиршества»), бо вони були, на думку святих отців, пов’язаними з язичництвом і старою вірою русичів. Писатиме згодом дослідник: «Почти каждое моление, каждая жертва, каждое отправление того или другого праздника или просто обряда – все это было сопряжено с пиршеством… Принесение обильной жертвы и самая возможность совершать великое моление составляет главную надежду и центральную религиозную заботу человека.

«Древняя бытовая трапеза – это важный элемент языческого богослужения. Отзвуком таких языческих трапез остались пиры князя Владимира, который, невзирая на принятие христианства, продолжал устраивать их на своем дворе в Киеве. «Каждое воскресенье, – говорит летописец, – решил он (Владимир. – Б. Я.) на дворе своем в гриднице устраивать пир, чтобы приходить туда боярам, и гридям, и соцким, и десяцким, и лучшим мужам, – и при князе и без князя. Бывало там множества мяса – говядины и дичины, – было в изобилии всякое яство».

О пышных пирах Владимира рассказывают также былины, связанные с именем киевского князя и с самим Киевом. Недаром летописец вкладывает в уста князя-язычника (при выборе новой веры) выражение: «Руси есть веселие пить, не можем без того быть» (Я. Є. Боровський).

Солдат – рядовий військовослужбовець сухопутних військ.

«Солдат удачі – найманець, особа, яка вступає у збройних конфлікт не з національних чи політичних підстав, і не належить до тих чи інших зацікавлених в закінченні конфлікту ідеологічних груп і не у відповідності з військовим обов’язком, а заради вигоди, воюючи все одно на чиєму боці, аби лишень добре платили».

До речі, згадаємо походження слова «солдат»: це – найманець, який отримує за свою службу плату монетами сольдо (тодішні срібні португальські та італійські металеві гроші).

Найманство відоме із глибокої давнини. Ще Ксенофонт (перша половина XVII ст. до н. е.) описував грецьких найманців претендента на трон Перської держави Кіра Молодшого. Греки з одних і тих же міст воювали і у військах Дарія III, і у війську Олександра Македонського, яке воювало з персами.

В Італії ватажки загонів найманців були головними фігурами безконечних війн між містами-державами. Іноді вони захоплювали у них владу і засновували сеньйорії, як хоча б Муціо Аттендоло, колишній селянин, який заклав початок династії міланських герцогів Сфорца.

У XV–XVII століттях вирішальну роль у європейських війнах відігравали ландскнехти – самостійні загони найманців з різних європейських країн. Згодом з’явилися швейцарські найманці. Широке поширення найманства пов’язане з тим, що в ту епоху мати професійну армію, що її треба було утримувати і в мирний час, могли дозволити собі лише тільки найзабезпеченіші монархи, решті доводилось наймати ландскнехтів перед самою війною.

У ХVII столітті почалися знамениті «польоти диких гусей», загонів і лаоських найманців (відомих також як «дикі гуси»), перший з яких відбувся в 1607 році. Після епохи призивних армій найманство в Європі майже щезло, але в інших регіонах світу збереглося. На початку 1860-х років філіппінці та європейські найманці воювали на боці Китаю, коли він приборкував повстання тайпинів.

Особливо найманці виявилися затребуваними у 1960-ті роки, коли почалася деколонізація Африки. Роком пізніше почнеться громадянська війна в Конго. В ній вирішальну роль відігравали європейські найманці. У 1995 році, під час громадянської війни в Сьєрра-Леоне, уряд за великі гроші наймав цілі армії ландскнехтів. Широко використовували найманців в ПАР для боротьби з повстанцями. Туди в першу чергу наймали колишніх військовослужбовців, в ПАР створили з них батальйон спеціального призначення, який мав бронетранспортери, безвідкатні гармати та міномети і підтримувався кількома ударними вертольотами. І батальйон менш як за два тижні розгромив повстанців.

Пізніше приватні воєнні кампанії широко використовувалися США під час іракської війни та війни в Афганістані…

Але повернемося до Середньовіччя, коли повсюдно використовували варязьких найманців, вони наймалися в особисту гвардію візантійських імператорів. Так, майбутній король Норвегії Гаральд III був начальником охорони імператора. Особливо часто й охоче наймали варягів руські князі – та й для варягів це було зручно.