Емма - Джейн Остін
Вона знала, що для того, аби зробити це як слід, потрібен час; не вважаючи себе великим знавцем у подібних справах узагалі й зовсім не бажаючи співчувати Гаррієт у її симпатії до містера Елтона зокрема, Емма все ж сподівалася — і, на її думку, небезпідставно — що у віці Гаррієт, та ще й коли будь-яка надія зникла, на час повернення містера Елтона можна буде досягти такого прогресу у відновленні душевної рівноваги, що це знову уможливить їхні подальші зустрічі як звичайних знайомих і усуне небезпеку відкритого вияву почуттів або їх посилення.
Гаррієт дійсно вважала містера Елтона уособленням бездоганності та продовжувала твердити, що немає нікого рівного йому за рисами вдачі і добротою; отож виявилося, що кохання її було глибшим, ніж здавалося Еммі, однак намагання приборкати це почуття при відсутності взаємності видавалось їй настільки природним і неминучим, що їй було незрозуміло, чому воно триває так довго і неослабно.
Якщо містер Елтон під час свого повернення виявить власну байдужість виразно і недвозначно (а вона не сумнівалася, що саме так він і вчинить), то Гаррієт навряд чи стане бурхливо радіти при його появі чи при згадці про нього.
Їхня повна й абсолютна прив'язаність до одного й того ж самого місця погано прислужилася їм, усім трьом. Жоден з них не мав змоги перебратися кудись іще або здійснити докорінну зміну товариства, в якому обертався. Вони були просто змушені бачити одне одного та якось пристосовуватися до цієї ситуації.
Гаррієт не поталанило ще й стосовно тону розмов її приятельок у пансіоні місіс Годдард: річ у тім, що містер Елтон був предметом поклоніння всіх виховательок і дорослих дівчат; і лише в Гартфілді вона мала змогу чути, як про нього відгукуються з тверезою неупередженістю або відразливою правдивістю. Там, де рану заподіяли, там — і більше ніде — її треба було гоїти; і Емма відчувала, що не буде миру в її душі, доки вона не побачить, що її подруга перебуває на шляху до одужання.
Розділ 18
Містер Френк Черчілль не приїхав. Коли підійшов сподіваний час, побоювання місіс Вестон підтвердились отриманням листа з вибаченнями. Зараз, на превеликий жаль і розчарування, його не можуть відпустити, але він все ще не втрачає надію приїхати до Рендоллза в недалекому майбутньому.
Місіс Вестон була засмучена надзвичайно — фактично набагато більше, ніж її чоловік, незважаючи на те, що її сподівання на приїзд Френка були значно реалістичнішими. Однак натури життєрадісні — попри те, що звичний для них оптимізм ніколи не справджується повністю, — далеко не завжди розплачуються сумірною депресією за надії, що не збулися. З легкістю надзвичайною вони невдовзі забувають про недавню поразку і знову починають сподіватися. Містер Вестон жалкував і засмучувався цілі тридцять хвилин, але потім йому почало здаватися, що намір Френка приїхати на два-три місяці пізніше — це і справді план набагато кращий: краща і пора року, і погода… Отоді він точно зможе побути з ними набагато довше, ніж коли б приїхав раніше.
Такі думки швидко відновили його душевну рівновагу, хоча місіс Вестон, маючи вдачу песимістичнішу, не пророкувала нічого, крім чергових вибачень і відстрочок. Переймаючись тими розчаруваннями, яких іще доведеться зазнати її чоловікові, вона страждала значно більше, ніж він.
Емму в її нинішньому душевному стані не надто турбувало те, що містер Френк Черчілль не приїхав; вона могла лише розділяти те розчарування, котре з цього приводу відчували в Рендоллзі. Наразі знайомство з сином містера Вестона її не приваблювало. Скоріш їй хотілося мати спокій і не мати ніяких спокус; та через необхідність поводитися так, наче нічого не сталося, вона потурбувалася виявити такий інтерес до цієї події і висловити подружжю Вестонів співчуття настільки щире, наскільки того природно вимагала їхня дружба.
Вона першою сповістила про це містера Найтлі; і, засуджуючи поведінку Черчіллів, які в черговий раз не відпустили Френка, вигукнула настільки обурено, наскільки належало (а може, — дещо перегравши, — і сильніше, ніж потрібно було). Потім вона багато говорила (набагато більше, ніж відчувала) про те, як гарно було б мати таке поповнення до їхнього вузького кола в Саррі, про приємність бачити нову людину, про те, що приїзд Френка був би справжнім святом для всього Гайбері; а наприкінці, знову згадавши про Черчіллів, несподівано вступила у відверту суперечку з містером Найтлі. На свій великий подив Емма виявила, що їй довелося боронити точку зору, протилежну власній, і використовувати аргументи місіс Вестон проти себе ж.
— Черчіллі, звичайно ж, винуваті, — холодно мовив містер Найтлі, — але смію твердити, що Френк приїхав би, якби захотів.
— Не знаю, що дає вам підстави так казати. Він дуже хоче приїхати, дуже хоче, але тітка з дядьком не відпускають його.
— Я не вірю, що йому несила приїхати; якби він наполягав на цьому, то зміг би. Мені важко в це повірити без суттєвих доказів.
— Які ж ви дивні! Що містер Френк Черчілль вчинив такого, аби змусити вас вважати його настільки неприродно безсердечним створінням?!
— Підозрюючи, що він, поживши з тими, хто завжди подавав йому приклад відповідної поведінки, навчився нехтувати свого батька і майже нічим не турбуватись, окрім власного задоволення, я зовсім не вважаю його неприродно безсердечним. Якраз навпаки — це дуже природно, коли молода людина, вихована такими пихатими, звиклими до розкоші й егоїстичними родичами, сама буде такою ж пихатою, звиклою до розкоші та егоїстичною. Якби Френк Черчілль хотів приїхати до свого батька, то він зміг би викроїти для цього час між вереснем і січнем. Чоловік його віку — скільки йому там — двадцять три чи двадцять чотири? — не може не мати достатніх для цього коштів. Це просто неможливо.
— Вам легко це відчувати і легко казати, бо ви завжди були самі собі хазяїном. Коли йдеться про пов'язані із залежністю труднощі, то ви — найгірший суддя у світі. Ви не знаєте, як це — пристосовуватися до чужого характеру.
— Важко уявити, що чоловік двадцяти трьох чи двадцяти чотирьох років не має достатньо духовної чи фізичної свободи, аби приїхати до свого батька. Йому не бракує грошей, не бракує вільного часу. Навпаки: він має так багато того і другого, що радо тринькає
