Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

— Ти справді пишеш вірші? — не стримавшись, поцікавилася я.

— Так, — квапливо відповів хлопець. — Це вірш про тебе, точніше, тобі… — він запнувся і так зніяковіло опустив погляд на щоденник, що я здивувалася вдруге. — Це для тебе вірш, — тихіше продовжив незнайомець. — Якщо не хочеш, то можеш не читати. Там лише два куплети. Як я й казав, він маленький.

Голос хлопця був наскрізь просякнутий нерішучістю, що підтверджував його все ще збентежений погляд, від чого мені стало ніяково. Слідом я відчула, як до щік підкрадається тепло. Бог ти мій, я примудрилася почервоніти від чужого збентеження. Таке взагалі можливо?

— Може, тоді ти прочитаєш?

Моя пропозиція була зустрінута широко розплющеними очима і мотанням голови.

— Ні, краще ти. Тільки не вголос.

Я подивилася вниз, потім на хлопця і знову на розгорнутий щоденник. Зробивши безшумний глибокий вдих і повільно видихнувши, я зосередилася на акуратних словах, виведених гарним чоловічим почерком. Прочитавши перший рядок, я виразно відчула, як серце завмерло на один удар, а потім забилося швидше в нерівному ритмі.

Ти – янгол, посланий мені з небес.

В тобі одній своє я бачу щастя.

І зустріч наша – я воскрес.

Я у твоїй безмежній власті.

Ти та з якою вірю в чудеса.

Ти – муза та, що послана богами.

Про тебе лиш молив я небеса.

З тобою лиш моя душа палає.

Читаючи, я, мабуть, не дихала. Ні, я точно не дихала, поки мої очі бігали від слова до слова, від рядка до рядка, від кінця і знову на початок. Вірш виявився неймовірним. Приголомшливим! А головне, він був написаний мені!

Те, що в ті хвилини відбувалося в моїх серці та голові, було абсолютно новим і зовсім незрозумілим. Здавалося, що я знепритомнію від нестачі кисню. А руки взагалі почали тремтіти, видаючи моє хвилювання.

— Ну як? — тихе запитання хлопця повернуло мене в реальність.

Відчуваючи, як палає обличчя, мені було ніяково підвести до нього очі. Якийсь час між нами повисла мовчанка. Я так і дивилася на чорні рядки, відчуваючи погляд незнайомця на собі. А потім мого підборіддя торкнулися шорсткі пальці, і я нарешті вдихнула. Хлопець підняв мені обличчя і пильно вдивився в очі, наче міг прочитати всі думки.

— Тобі не сподобалося?

Легкий вітерець підняв ці три слова та закрутив довкола мене. Я вловила в них нотки розчарування та зніяковіння. І це знову здалося мені напрочуд дивним для хлопця, що сидів навпроти.

— Це… — я запнулася і рвано вдихнула. — Це дуже гарно, — прошепотіла я.

На обличчі брюнета промайнуло здивування.

— Правда?

На моїх щоках досі відображалося збентеження від відчуття його пальців на підборідді. А ці очі кольору шоколаду ловили кожен погляд, помічали абсолютно все, не даючи шансу приховати хоч щось.

— Мені ще ніколи не писали вірші, — ледь чутно озвалася я.

Щойно слова повисли між нами, губ хлопця торкнулася легка усмішки. Випустивши моє підборіддя, він узяв щоденник і одним швидким рухом вирвав сторінку.

— Це тобі, — брюнет простягнув мені складений лист із віршем.

Схоже, мені все ж таки варто було боятися цього незнайомця. Нехай він і не застосовував фізичної сили, але точно мав підступний план. Спочатку викликав тимчасову зупинку серця такими прекрасним віршем, а тепер хотів добити, віддаючи його мені назовсім.

— Ні, ні, ні! Я не можу його прийняти, — заперечила я. — Це ж твій вірш.

— Він написаний для тебе, а отже, не мій, — у напівусмішці промовив хлопець. — До того ж, я знаю його напам'ять.

Брюнет явно не збирався відступати, тому я таки прийняла складений лист і засунула в задню кишеню шортів.

— Я все одно вважаю, що не варто, але дякую.

Незнайомець шумно видихнув, але не від роздратування, а з усмішкою. Від зніяковіння та нерішучості не залишилося і сліду. Тепер його очі сяяли звичною хлоп'ячою пустотливістю.

— Це тобі дякую! Тільки завдяки тобі я написав цей вірш.

Нова дотепна Еріка кудись поділася, залишивши мене зі старою, яка не знала, що і сказати. Настала незручна пауза, але мене несподівано врятував плеєр, який я забула вимкнути. Мабуть, до цього були тихі пісні, але потім заграла ритмічна й тепер із навушників долинала музика.

Схопившись за плеєр, як за можливість змінити тему, я підняла його і сказала:

— А я музику вирішила послухати.

Ну що ж, у голові це звучало набагато краще!

На мої слова хлопець усміхнувся, явно розкусивши не надто геніальний план.

— І що ж ти слухаєш? — спитав він.

Мимоволі на моєму обличчі теж з'явилася усмішка. Я простягла брюнету один навушник, а другий засунула у вухо.