Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Фенні Флегг

Офіцери привіталися кивками й сіли.

Іджі спитала:

— Що вам принести, хлопці? Кави?

Усі погодились, що це було б чудово.

Іджі озирнулась до кухні й крикнула:

— Сипсі!

Негритянка висунула голову з дверей.

— Сипсі, нам три кави.

А тоді спитала в них:

— Не бажаєте трохи пирога?

— Краще не треба, — відповів Ґрейді, — ми тут офіційно у справах.

Молодший з офіцерів, маленький і присадкуватий, виглядав явно розчарованим.

— Ці двоє хлопців розшукують зниклого, і я згодився допомогти.

Ґрейді згодився допомогти лише за умови, що йому дадуть поносити фотографію. І зараз він, кахикнувши, дістав знімок, намагаючись надати собі поважного й водночас безжурного вигляду.

— Хто-небудь із вас протягом останніх двох днів бачив цього чоловіка?

Іджі глянула на фото, відповіла, що ні, не бачила, і передала його Смоукі.

— А що він накоїв?

Сипсі принесла каву, і Кертис Смут, худорлявий жилавий тип із шиєю, більше схожою на зморшкувату руку, що стирчить з комірця білої сорочки, промовив своїм високим писклявим голосом:

— Нічого не накоїв, про що б ми не знали. Зараз ми намагаємося з’ясувати, що було скоєно з ним.

Смоукі повернув фотографію.

— Ні, я ніколи його не бачив. Навіщо шукати його аж тут?

— Днів зо два тому він сказав одному старому, своєму робітникові в Джорджії, що їде сюди, і так і не повернувся.

Смоукі спитав, де саме в Джорджії.

— Вальдоста.

— Що ж, цікаво, навіщо він попхався аж сюди, — кинув Смоукі.

Іджі розвернулася й гукнула до кухні:

— Сипсі, принеси нам пару шматків твого шоколадного пирога.

Потім вона звернулася до офіцера Риґґінза:

— Я хочу, щоб ви спробували трохи, заради мене. І висловили свою думку. Ми спекли його лише кілька хвилин тому, з’їжте шматочок.

Офіцер Риґґінз запротестував:

— Ні, я справді не можу, я…

— Ну ж бо, лише один шматочок, — наполягала Іджі. — Мені потрібна експертна оцінка!

— Гаразд, лише один шматочок.

Худорлявий зиркнув на Іджі.

— Я казав цим хлопцям, що він, найімовірніше, лежить десь п’яний і за день-другий з’явиться. Чого я не можу зрозуміти, це з якою метою він приїздив сюди. Тут нічого такого немає…

Венделл із набитим ротом промовив:

— Ми з’ясовуємо. Може, в нього була тут дівчина чи ще щось.

Ґрейді вибухнув сміхом.

— До дідька! Немає такої жінки у Вісл-Стоп, заради якої хтось попреться сюди аж із Джорджії! — Він змовк і додав: — От хіба що Єва Бейтс.

І тут вони всі троє розсміялися, а Смоукі, який теж мав задоволення пізнати Єву в біблійному сенсі слова, сказав:

— Свята правда.

Задоволений власним жартом, Ґрейді приступив до другого шматка пирога. Але худорлявий із серйозним виразом обличчя перехилився через стіл до Ґрейді.

— Хто така Єва Бейтс?

— Так, одна рудуля, тримає генделик біля річки, — відповів Ґрейді. — Наша подруга.

— Гадаєте, він справді міг їздити сюди через цю жінку, Єву?

Ґрейді, не відриваючись від пирога, кинув око на фотографію й однозначно заперечив:

— Ні. Не в цьому житті.

Худорлявий наполягав:

— Чому?

— З однієї причини — він не її тип.

Усі троє знову зареготали.

Венделл Риґґінз хихикнув разом із ними, хоча й сам не зрозумів чому.

Офіцер Смут не здавався:

— Що ви маєте на увазі — не її тип?

Ґрейді поклав виделку.

— Слухайте, я не хочу образити вас або ще що, і я навіть не знаю цього хлопця на знімку. Але мені він здається дещо розніженим. А ти як гадаєш, Смоукі?

Смоукі погодився.

— Ні, хлопці. Правду кажучи, Єва лише гляне на такого — і в воду зіштовхне.

Усі знову розсміялися.

Смут промовив:

— Що ж, мабуть, ви знаєте, що кажете, — і знову зиркнув на Іджі.

— Ну, то лише правда життя! — продовжив Ґрейді й підморгнув Іджі та Смоукі. — Наскільки я чув, усі ви, хлопці з Джорджії, трішки зжіночені.

Смоукі сидів і хихикав.

— Я теж таке чув.

Ґрейді відкинувся на стільці й погладив свій живіт.

— Ну, гадаю, нам час. Треба ще зробити кілька зупинок, поки не стемніло.

І він сховав фотографію до кишені.

Підводячись з місця разом з іншими, офіцер Риґґінз сказав:

— Дякую за пиріг, місіс…

— Іджі.

— Було дуже смачно, місіс Іджі. Дякую ще раз.

— На здоров’я.

Ґрейді взяв капелюха.

— Ви ще з ними зустрінетесь. Я збираюся привести їх завтра на барбекю.

— Добре. Буду рада вас бачити.

Він озирнувся.

— До речі, а де Рут?

— Вона в будинку з мамою. Мама дуже захворіла.

Ґрейді сказав:

— Ага, я чув, — сказав Ґрейді. — Мені дуже шкода. Гаразд, побачимося завтра.

І вони попрямували до дверей.

Хоча було лише пів на п’яту, небо вже затяглося свинцем зі срібними проблисками на півночі. Щойно пішов зимовий дощ — холодний, наче тала вода. По сусідству вікна салону краси Опал вже були прикрашені різдвяними вогниками, що блимали, відбиваючись у мокрому тротуарі. Усередині помічниця Опал підмітала підлогу, а по радіо лунала різдвяна музика. Опал закінчувала працювати над останньою клієнткою, місіс Вестою Едкок, яка того вечора збиралася на бенкет компанії «Ел енд Ен» у Бірмінгемі. Дзенькнули дзвіночки на дверях, і зайшов Ґрейді зі своїми супутниками. Ґрейді одразу ж узяв офіційний тон.

— Опал, ми можемо хвилину поговорити з тобою?

Веста Едкок перелякано глянула на них, бігом застебнула на собі квітчастий халатик і заверещала:

— ЯКОГО ЧОРТА!

Опал підвела очі, злякавшись не менше, і кинулася до Ґрейді із зеленим гребінцем у руках.

— Тобі сюди не можна, Ґрейді Кілґоре, це салон краси! Сюди чоловіків не пускають! Що з тобою — ти з глузду з’їхав? Ану, вимітайся! Треба ж таке вигадати!

Перечіпаючись і штовхаючи один одного, двометровий Ґрейді та решта двоє намагалися протиснутися крізь двері й нарешті знов опинилися на мокрій бруківці. Опал розлючено зиркала на них крізь запітніле вікно.

Ґрейді сховав фотографію назад до кишені й сказав:

— Що ж, сюди він точно не заходив, це я вже певен, хай йому грець.

Троє чоловіків підняли комірці й попрямували через колії.

Кафе «Зупинка»

Вісл-Стоп, Алабама

21 грудня 1930 р.

За три дні по тому, як двоє людей із Джорджії вперше з’явилися в місті, розпитуючи про Френка Беннетта, один із них, худорлявий, зайшов до кафе сам-один і замовив ще барбекю і помаранчевий «Краш».

Принісши йому замовлення, Іджі сказала:

— З вас трьох із Ґрейді та вашим напарником ви з’їли майже все барбекю. Якщо враховувати сьогоднішню порцію, то виходить десять на трьох!

Він зиркнув на неї й високим голосом прогугнявив:

— Сядьте.

Іджі окинула поглядом кімнату, впевнилася, що інших клієнтів немає, і сіла напроти нього.

Він надкусив свій сендвіч і підняв на неї важкий погляд.

— Як ваші справи? — спитала Іджі. — Знайшли того хлопця, якого шукали?

Цього разу він ковзнув очима по кімнаті, а тоді нахилився до неї через стіл.