Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Фенні Флегг
Офіцери привіталися кивками й сіли.
Іджі спитала:
— Що вам принести, хлопці? Кави?
Усі погодились, що це було б чудово.
Іджі озирнулась до кухні й крикнула:
— Сипсі!
Негритянка висунула голову з дверей.
— Сипсі, нам три кави.
А тоді спитала в них:
— Не бажаєте трохи пирога?
— Краще не треба, — відповів Ґрейді, — ми тут офіційно у справах.
Молодший з офіцерів, маленький і присадкуватий, виглядав явно розчарованим.
— Ці двоє хлопців розшукують зниклого, і я згодився допомогти.
Ґрейді згодився допомогти лише за умови, що йому дадуть поносити фотографію. І зараз він, кахикнувши, дістав знімок, намагаючись надати собі поважного й водночас безжурного вигляду.
— Хто-небудь із вас протягом останніх двох днів бачив цього чоловіка?
Іджі глянула на фото, відповіла, що ні, не бачила, і передала його Смоукі.
— А що він накоїв?
Сипсі принесла каву, і Кертис Смут, худорлявий жилавий тип із шиєю, більше схожою на зморшкувату руку, що стирчить з комірця білої сорочки, промовив своїм високим писклявим голосом:
— Нічого не накоїв, про що б ми не знали. Зараз ми намагаємося з’ясувати, що було скоєно з ним.
Смоукі повернув фотографію.
— Ні, я ніколи його не бачив. Навіщо шукати його аж тут?
— Днів зо два тому він сказав одному старому, своєму робітникові в Джорджії, що їде сюди, і так і не повернувся.
Смоукі спитав, де саме в Джорджії.
— Вальдоста.
— Що ж, цікаво, навіщо він попхався аж сюди, — кинув Смоукі.
Іджі розвернулася й гукнула до кухні:
— Сипсі, принеси нам пару шматків твого шоколадного пирога.
Потім вона звернулася до офіцера Риґґінза:
— Я хочу, щоб ви спробували трохи, заради мене. І висловили свою думку. Ми спекли його лише кілька хвилин тому, з’їжте шматочок.
Офіцер Риґґінз запротестував:
— Ні, я справді не можу, я…
— Ну ж бо, лише один шматочок, — наполягала Іджі. — Мені потрібна експертна оцінка!
— Гаразд, лише один шматочок.
Худорлявий зиркнув на Іджі.
— Я казав цим хлопцям, що він, найімовірніше, лежить десь п’яний і за день-другий з’явиться. Чого я не можу зрозуміти, це з якою метою він приїздив сюди. Тут нічого такого немає…
Венделл із набитим ротом промовив:
— Ми з’ясовуємо. Може, в нього була тут дівчина чи ще щось.
Ґрейді вибухнув сміхом.
— До дідька! Немає такої жінки у Вісл-Стоп, заради якої хтось попреться сюди аж із Джорджії! — Він змовк і додав: — От хіба що Єва Бейтс.
І тут вони всі троє розсміялися, а Смоукі, який теж мав задоволення пізнати Єву в біблійному сенсі слова, сказав:
— Свята правда.
Задоволений власним жартом, Ґрейді приступив до другого шматка пирога. Але худорлявий із серйозним виразом обличчя перехилився через стіл до Ґрейді.
— Хто така Єва Бейтс?
— Так, одна рудуля, тримає генделик біля річки, — відповів Ґрейді. — Наша подруга.
— Гадаєте, він справді міг їздити сюди через цю жінку, Єву?
Ґрейді, не відриваючись від пирога, кинув око на фотографію й однозначно заперечив:
— Ні. Не в цьому житті.
Худорлявий наполягав:
— Чому?
— З однієї причини — він не її тип.
Усі троє знову зареготали.
Венделл Риґґінз хихикнув разом із ними, хоча й сам не зрозумів чому.
Офіцер Смут не здавався:
— Що ви маєте на увазі — не її тип?
Ґрейді поклав виделку.
— Слухайте, я не хочу образити вас або ще що, і я навіть не знаю цього хлопця на знімку. Але мені він здається дещо розніженим. А ти як гадаєш, Смоукі?
Смоукі погодився.
— Ні, хлопці. Правду кажучи, Єва лише гляне на такого — і в воду зіштовхне.
Усі знову розсміялися.
Смут промовив:
— Що ж, мабуть, ви знаєте, що кажете, — і знову зиркнув на Іджі.
— Ну, то лише правда життя! — продовжив Ґрейді й підморгнув Іджі та Смоукі. — Наскільки я чув, усі ви, хлопці з Джорджії, трішки зжіночені.
Смоукі сидів і хихикав.
— Я теж таке чув.
Ґрейді відкинувся на стільці й погладив свій живіт.
— Ну, гадаю, нам час. Треба ще зробити кілька зупинок, поки не стемніло.
І він сховав фотографію до кишені.
Підводячись з місця разом з іншими, офіцер Риґґінз сказав:
— Дякую за пиріг, місіс…
— Іджі.
— Було дуже смачно, місіс Іджі. Дякую ще раз.
— На здоров’я.
Ґрейді взяв капелюха.
— Ви ще з ними зустрінетесь. Я збираюся привести їх завтра на барбекю.
— Добре. Буду рада вас бачити.
Він озирнувся.
— До речі, а де Рут?
— Вона в будинку з мамою. Мама дуже захворіла.
Ґрейді сказав:
— Ага, я чув, — сказав Ґрейді. — Мені дуже шкода. Гаразд, побачимося завтра.
І вони попрямували до дверей.
Хоча було лише пів на п’яту, небо вже затяглося свинцем зі срібними проблисками на півночі. Щойно пішов зимовий дощ — холодний, наче тала вода. По сусідству вікна салону краси Опал вже були прикрашені різдвяними вогниками, що блимали, відбиваючись у мокрому тротуарі. Усередині помічниця Опал підмітала підлогу, а по радіо лунала різдвяна музика. Опал закінчувала працювати над останньою клієнткою, місіс Вестою Едкок, яка того вечора збиралася на бенкет компанії «Ел енд Ен» у Бірмінгемі. Дзенькнули дзвіночки на дверях, і зайшов Ґрейді зі своїми супутниками. Ґрейді одразу ж узяв офіційний тон.
— Опал, ми можемо хвилину поговорити з тобою?
Веста Едкок перелякано глянула на них, бігом застебнула на собі квітчастий халатик і заверещала:
— ЯКОГО ЧОРТА!
Опал підвела очі, злякавшись не менше, і кинулася до Ґрейді із зеленим гребінцем у руках.
— Тобі сюди не можна, Ґрейді Кілґоре, це салон краси! Сюди чоловіків не пускають! Що з тобою — ти з глузду з’їхав? Ану, вимітайся! Треба ж таке вигадати!
Перечіпаючись і штовхаючи один одного, двометровий Ґрейді та решта двоє намагалися протиснутися крізь двері й нарешті знов опинилися на мокрій бруківці. Опал розлючено зиркала на них крізь запітніле вікно.
Ґрейді сховав фотографію назад до кишені й сказав:
— Що ж, сюди він точно не заходив, це я вже певен, хай йому грець.
Троє чоловіків підняли комірці й попрямували через колії.
Кафе «Зупинка»
Вісл-Стоп, Алабама
21 грудня 1930 р.
За три дні по тому, як двоє людей із Джорджії вперше з’явилися в місті, розпитуючи про Френка Беннетта, один із них, худорлявий, зайшов до кафе сам-один і замовив ще барбекю і помаранчевий «Краш».
Принісши йому замовлення, Іджі сказала:
— З вас трьох із Ґрейді та вашим напарником ви з’їли майже все барбекю. Якщо враховувати сьогоднішню порцію, то виходить десять на трьох!
Він зиркнув на неї й високим голосом прогугнявив:
— Сядьте.
Іджі окинула поглядом кімнату, впевнилася, що інших клієнтів немає, і сіла напроти нього.
Він надкусив свій сендвіч і підняв на неї важкий погляд.
— Як ваші справи? — спитала Іджі. — Знайшли того хлопця, якого шукали?
Цього разу він ковзнув очима по кімнаті, а тоді нахилився до неї через стіл.
