Позивний Бандерас - Артемiй Кiрсанов
Поруч із Борисом сидів російський бойовик із позивним «Кирпич». Балаклава найманця була напівпіднятою, аби зручніше було їсти, на колінах лежав автомат.
– Зніми балаклаву? Їсти ж незручно,– порадив Борис.
– Не можу,– із жалем відповів Кирпич.– Журналюг багато. Наказ – балаклави не знімати!
– Наказ є наказ,– погодився колишній дільничний.– За роботою не скучив?
– За якою роботою?
– Ти ж казав, що комбайнер? Зараз у вас на полях, мабуть, спекотно.
– А, звісно, скучив,– обтерши губи, відповів найманець.– Слухай, а шльондри в селі є?
Борис обвів оком майдан.
– Як без них? Онде йде одна! – вказав Борис на Яну, яка вже отримала пайок і поспішала додому.
Кирпич хтивим поглядом оцінив молодицю.
– А проблем не буде? – в очах найманця з’явився хтивий блиск.
– Які проблеми? Її все село ненавидить, бо з укропом кохалася! – запевнив Борис.– Ще й пайок узяла, паскуда.
– Давай провідаємо її,– проказав Кирпич.
Борис завів двигуна «Волги» й поволі поїхав за Яною.
– Тут вона живе,– показав Борис на Янину хату і загальмував.
Чекати довелося недовго. За кілька хвилин Яна вже зайшла на своє подвір’я. Кирпич, запустивши руку в кишеню, дістав пом’яті двадцять доларів.
– Молодець. Вільний!
Кирпич вийшов із машини, поправив автомат і рішуче попрямував до хвіртки.
Щойно Яна зайшла до хати, назустріч їй вибігла Тоня.
– Мамо! Що принесла? – з цікавістю запитала дівчинка.
– Багато чого смачного! – Яна поцілувала доньку в маківку й поставила пакет.– Тримай. Неси на кухню.
Тоня понесла харчі. Яна присіла на лаву, щоб перевзутися в капці. У двері постукали.
– Хто там? – стривожено запитала Яна.
– Паспортний контроль. Відчиняй! – почувся з-за дверей голос Кирпича.
Трохи повагавшись, Яна відчинила. Кирпич, нахабно відсунувши Яну, ввалився до хати.
– Що вам треба? У мене документи в порядку! – заметушилась Яна, дістаючи паспорт.
Кирпич причинив двері на клямку і наблизився до Яни.
– Цить, суко бандерівська!
– Рятуйте! – зойкнула Яна.
На галас із кухні визирнула Тоня.
– Мамо! – закричала дівчинка, побачивши страшного незнайомця в балаклаві.
– Тоню, біжи!
Дівчинка зрозуміла материн наказ, вибігла до кімнати і звідти через вікно вистрибнула на вулицю.
Кирпич продовжив насуватися на Яну, яка, відступаючи, жбурляла в бойовика все, що потрапляло до рук. Але це тільки підохочувало Кирпича.
– Гаряча баба, люблю таких! – посміхнувся він, передчуваючи втіху.
Мрія ЛьоХи
Льохі важко було дістатися городами до власної хати. Він ще не оклигав після поранення, тому з величезними труднощами долав кожен паркан. Іти дорогою Льоха не наважувався, бо знайомих «своїх» ополченців міг не впізнати через балаклави. А от вони якщо його впізнають, точно вже не відпустять.
Нарешті Льоха дістався хати сусідки – Яни. Скільки разів, пробравшись у її сад, він мріяв щоб вона його помітила. Аби відповіла взаємністю на його любов. Але Яна кохала Антона, поки той її не кинув. Потім вона була вже більш люб’язною з чоловіками, але все одно не з Льохою. Така от несправедливість.
Льоха зупинився, щоб перевести дух. Від постійного руху рана відкрилася, кров просочилася крізь пов’язку й виступила на одязі. Льоха дуже втомився і відчував запаморочення. Раптом із вікна Яниного дому вистрибнула її дочка. Дівчинка впала на землю, але звелася і стрімголов побігла через сад.
– Люди, допоможіть! – верещала Тоня, біжучи просто до дерева, за яким ховався Льоха. Він перехопив дівчинку, затиснув долонею їй рота.
– Тихіше, Тоню,– прошепотів.– Чого кричиш?
Тоня впізнала Льоху і трохи заспокоїлася.
– Дядьку Льохо,– прошепотіла й собі.– На мою маму напали.
– Біжи до мого дому,– наказав Льоха.– Я розберусь.
Тоня хитнула головою і швидко зникла в кущах, за якими починався сад Кравцових. Скільки разів Льоха уявляв сцену Яниного порятунку. Ось він перемагає ворогів і отримує у винагороду поцілунок. І от тепер це реальність. Але скільки їх, нападників? Льоха пошкодував, що не розпитав Тоню докладніше. Утому і слабкість мов рукою зняло. Пригнувшись, Льоха побіг до Яниної хати. За вікном чулися відчайдушний жіночий лемент і російська лайка. Він підсунув під вікно колоду і заліз до хати. Опинившись у кімнаті, почув звуки боротьби.
– Не підходь – зарубаю! – кричала Яна.
Схопивши з комода важкий чавунний свічник, Льоха рушив на голоси. Налякана Яна у розідраній спідниці із сокирою в руках стояла, притулившись до стіни. Величезний чоловік, у якому Льоха впізнав Кирпича, насувався на неї. Сокира не лякала Кирпича, ба навіть збуджувала. Комбайнер вихопив сокиру з рук дівчини й відкинув убік. Яна безсило заплакала.
– Будь ласка, не треба! – благала вона.
– Не бійся, тобі сподобається! – посміхнувся Кирпич.
– Не чіпай мене!
– Цить, дурепо!
Кирпич смикнув Яну за спідницю. І тут Яна помітила Льоху. Нападник перехопив її погляд, обернувся й упізнав свого нещодавнього товариша по зброї.
– Ти? – здивувався комбайнер.– Вижив, стерво?!
Льоха замахнувся свічником, але Кирпич перехопив його руку й ударив сам. Льоха впав ниць і відчув такий гострий біль, що ледь не знепритомнів. Сил боротися з кремезним воякою Льоха не мав. Кирпич насів на нього і почав душити, та раптом здригнувся і відпустив Льохину горлянку. Потім заточився і впав. Позаду Кирпича стояла Яна із сокирою. Її трусило. Льоха з останніх сил виліз із-під військового й підвівся. Яна, плачучи, притулилася до нього.
– Усе гаразд, Яно. Усе добре,– обійнявши, заспокоював її Льоха.
Яна раптом подивилася на Льоху якось по-новому, ніби вперше побачила в ньому чоловіка, і почала цілувати його обличчя, а потім і в губи. Як довго Льоха чекав цього, і от, нарешті, за страшних обставин його мрія здійснилася.
Давні знайомі
Ходок стояв біля вікна в кабінеті голови сільради на другому поверсі і спостерігав свято звільнення Веселого, що відбувалося на майдані. Крім Ходока, у кабінеті був ще один чоловік – невисокий на зріст, із охайно зачесаним назад сивим волоссям, у цивільному дорогому костюмі та білій сорочці. Він бойовим ножем нарізав «Бородинський» хліб на столі, вкритому замість скатертини мапою Донецької області. На столі була вишукана сервіровка:
