Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз

— Він у твоїй шафі, Біллі. Якщо хочеш, ми віддамо його до хімчистки. Я певен, що плями виведуться.

— Я почуваюсь якось дивно, — сказав Біллі.

— Спробуй-но описати мені свої відчуття.

— У мене в голові ніби чогось бракує.

— Якогось спогаду?

— Ні. Це так, наче до суду ми з іншими трохи краще трималися купи, розумієте? А тепер якихось складових частинок бракує, — постукав він себе по голові.

— Що ж, Біллі, у наступні дні, а може, тижні ми спробуємо віднайти всі ті загублені частинки і знову скласти їх докупи.

— А де я?

— Ти в Афінському центрі психічного здоров’я, це у штаті Огайо.

Поза юнака стала менш напруженою.

— Я пам’ятаю, як суддя Меткалф сказав, що мене сюди переведуть.

Усвідомлюючи, що він зараз розмовляє зі справжнім Біллі, стрижневою особистістю, яка перебуває у стані часткового злиття з іншими, Кол звертався до хлопця дуже м’яко і говорив із ним тільки на нейтральні теми. Лікар чудувався з того, як із кожною зміною особистості виразно мінялися й риси обличчя. Артурові зціплені зуби, щільно стулені вуста і погляд із-під напівопущених повік надавали зверхнього вигляду. Біллі нерішуче дивився на світ широко розплющеними ошелешеними очима. Хлопчина здавався тендітним і вразливим. Але замість страху і тривоги, притаманних Денні, на обличчі Біллі був тільки глибокий подив. Хоча Біллі охоче відповідав лікареві, прагнучи йому догодити, було цілком очевидно, що він не знає або ж не пам’ятає багато з того, про що його запитують.

— Вибачте, лікарю Коле. Іноді мені здається, ніби я точно знаю відповідь на ваше запитання, та потім я починаю копирсатись у своїх спогадах і виявляється, що відповіді там немає. Мій Артур або мій Рейджен знали б, що сказати. Вони розумніші за мене, і пам’ять у них краща. Але я не знаю, куди вони поділись.

— Не хвилюйся, Біллі. Твоя пам’ять поліпшиться, і з часом ти збагнеш, що знаєш значно більше, ніж тобі здається.

— Лікар Гардинг теж так казав. Він пояснював, що це станеться після злиття, і так воно й було. Та після суду я знову розпався на частинки. Чому так?

— Не знаю, Біллі. А ти як вважаєш?

Біллі похитав головою.

— Я тільки знаю, що Артура і Рейджена зі мною більше немає, а коли їх немає, я не дуже добре пам’ятаю події. Я проґавив чималу частину свого життя, тому що мене довго змушували спати. Так мені Артур сказав.

— Артур часто з тобою розмовляє?

Біллі закивав.

— Постійно, відтоді як лікар Джордж познайомив нас у шпиталі Гардинга. Артур пояснює мені, що я повинен робити.

— Думаю, тобі варто слухатись Артура. Люди з розладом множинної особистості часто мають усередині себе когось, хто знає всіх інших і намагається допомогти. Ми називаємо таких особистостей внутрішніми помічниками.

— То Артур — мій внутрішній помічник?

— Гадаю, що так, Біллі. Він підходить за всіма ознаками: розумний, знає решту особистостей, високоморальний…

— Артур такий і є — високоморальний. Це саме він встановив усі правила.

— Які правила?

— Як нам усім слід поводитись, що можна робити і чого не можна.

— Тоді я вважаю, що Артур стане нам у великій пригоді під час твого лікування, якщо, звичайно, буде з нами співпрацювати.

— Я впевнений, що буде, — відповів Біллі, — бо Артур постійно твердить, наскільки важливо, щоб ми всі з’єдналися в ціле і тоді б я видужав і міг би стати повноцінним членом суспільства. Хоча зараз Артур кудись і запропастився.

Розмовляючи з Біллі, Кол відчув, що той починає йому довіряти. Кол провів Біллі назад до відділення, показав йому палату і знову познайомив юнака з його куратором та деякими іншими членами персоналу.

— Нормо, це Біллі, — оголосив Кол. — Він тут новенький. Хтось має показати йому РІТ.

— Авжеж, лікарю Коле.

Проте, крокуючи поряд із Біллі до палати, сестра зміряла юнака поглядом і сказала:

— Ти вже тут освоївся, Біллі, тож немає сенсу знову проводити ознайомчий тур.

— А що таке РІТ? — запитав хлопець.

Норма підвела його до важких дверей, що вели до відділення, і відчинила їх, вказуючи Біллі на табличку: «Реєстратура та інтенсивна терапія».

— Скорочено ми називаємо наше відділення РІТ.

Після цього вона розвернулась і пішла геть.

Біллі замислився, чим він міг накликати на себе таке суворе ставлення медсестри, але йому так і не вдалося збагнути причину, хоч як він намагався.

Коли Біллі сказали, що ввечері до нього завітають мати і сестра, він розхвилювався. З Кеті він бачився на судовому процесі, і вони непогано порозумілися, щойно він трохи оговтався від того, що чотирнадцятилітня дівчинка, якою він запам’ятав сестру, перетворилась на вродливу двадцятиоднорічну жінку. Але матері Біллі в залі суду не було, на чому він сам і наполіг. І хоча Кеті запевняла, що мати часто навідувала його у шпиталі Гардинга, а до того — у виправному закладі Лебанона, Біллі цього не пам’ятав.

Востаннє він бачив маму у шістнадцять, іще до того, як альтер-его його приспали. Але коли Біллі про неї думав, перед ним виринав більш ранній образ, який закарбувався в його пам’яті, коли йому було чотирнадцять: гарне мамине обличчя все залите кров’ю, цілий жмут волосся видертий з голови.

Коли його рідні приїхали до шпиталю, Біллі був приголомшений тим, як постарішала мати. Її обличчя посікли зморшки. Її темне волосся, завите в тугі кучерики, скидалося на перуку. Проте її блакитні очі й пухкі вуста досі зберігали колишню красу.

Вони з Кеті навперебій переповідали випадки з дитинства Біллі, пригадуючи те, що колись здавалося чудернацьким, але тепер легко пояснювалось існуванням інших особистостей.

— Я завжди відчувала, що вас двоє, — ділилася мати. — Я так і знала, що є мій Біллі і якийсь інший Біллі. Я казала, що тобі потрібна допомога, та ніхто не хотів мене слухати. Я намагалась переконати лікарів і того юриста, який в обмін на визнання провини вибив для тебе сприятливіші умови ув’язнення в Лебаноні, та всі від мене тільки відмахувались.

Кеті кинула на матір сердитий погляд.

— Ніхто б не відмахувався, якби ти розповіла про Чалмера.

— Та я ж не знала! — вигукнула Дороті Мур. — Кеті, Бог мені свідок, якби я тільки знала, якої кривди він заподіяв Біллі, я б йому серце вирвала з грудей. І я б нізащо не забрала в тебе того ножа, Біллі.

— Якого ножа? — звів брови юнак.

— Пам’ятаю