Льодовик - Олександр Казимирович Вільчинський

поряд із схожою з Дроб'язковою точкою зору. І про те, що він переписує багато цифр у журналістських текстах, мовляв, його цифри виглядають правдоподібніше, а свої цифри він бере «зі стелі». Крім того, Дроб'язко вважає себе експертом широкого профілю, що розбирається у всіх тонкощах не лише політики, а й кліматичних змін, культури, моди, тепличного господарства, спорту та інших сфер, про які пише газета… Пише–то пише, але хто ж вас читає, щоб здійнялась аж така буря у склянці води? І що експерти у нього переважно з Московії? Ну, а звідки ж іще, Господи! Якщо газета виходить російською і назва у неї «Голос Отечества», то звідки ж їй брати експертів і на чий млин врешті–решт лити воду? Такий закид навіть мені видався наївним. А ви до кого йшли працювати? Думали, російськомовна газета буде вам писати щось добре про Україну?

Артурчик, як не крути, а таки авторитет у нашому колаборантському середовищі, виявився ще більшим сучим сином, ніж я вважав. Тільки–но я це подумав, як він пронісся повз мене у кабінет Міхи, стримано привітавшись, але лише із Валюшею, яка щось старанно набирала на комп'ютері, а чи вдавала, що набирає. Він виглядав ще блідіше, ніж звичайно. Майже слідом за ним з'явилися і двоє наших «кураторів» у сірих костюмах. Одного з них, нижчого і лисішого, я знав, і ми обмінялися кивками голови, а інший, хоча час від часу й стикався зі мною, проте щоразу вдавав, начеб зайшов у редакцію випадково.

Коли двері за ними зачинилися, я продовжив читати петицію, було там і про Міху, і цю частину я мимохіть майже вивчив напам'ять. Після того як до Міхи зайшли усі ці хлопці, з дверей виглянув він сам. Обличчя було спокійне, хоча очі були злі. З таким виразом очей Міха завжди робить дурниці, з яких сам же потім і викручується, мені це було добре відомо. Він сказав, звертаючись до мене:

— У приймальню нікого.

— Добре, — відповів я і, скрутивши трубочкою петицію, рушив у коридор, який, втім, виявився порожнім.

— І ні з ким не з'єднуй, мене нема, — почув ще поза спиною його слова до Валюші.

У коридорі я просто продовжив читати петицію, інколи повз мене проходив хтось із працівників, і я мусив відриватися й відповідати на привітання. Ще я поглядав у велике вікно в кінці коридору, де дахи гаражів за ніч знову вкрив сніг.

«…Хто сподівається на гендиректора Михайла Горбенка, вважаючи його прогресивним сучасним менеджером? Насправді пан Горбенко бездіє. Звинувачення, що їх висувають журналісти, з'явилися не вчора, багато хто скаржився на цензуру самому Горбенку. Інколи він проводив якісь формальні зустрічі, роблячи вигляд, що стурбований. Результату не було. Після того, коли розгорівся цей скандал, Горбенко не зустрівся з жодним журналістом і навіть не спробував розібратися у ситуації. Крім того, у нас є інформація, що сам Горбенко може бути причетним до цензури — він давав вказівки «не писати» про окремі факти. Крім того, Горбенко не розмовляє російською. Ми впевнені, що Дроб'язко і Горбенко роблять медвежу послугу українській московітській громаді, котра володіє газетою. І дуже сподіваємося, що Наглядова рада хоча б спробує розібратися в ситуації. Ми б хотіли працювати не на конфронтацію і розпалювання ворожнечі, що багато років роз'єднувала наші народи, а на дружбу, приязнь і взаємодопомогу між обома народами у ці важкі для всього людства роки кліматичних аномалій і випробувань».

Нижче стояли підписи, з півтора десятка.

Щоб не привертати до себе уваги, я то відходив до вікна й уже звідти дивився на покриті снігом дахи гаражів і будинки за ними, то повертався у приймальню, де Валюша, не відриваючись від монітора, зосереджено набирала якийсь текст. Собача робота, подумав я про себе, бути буфером між начальством і колективом.

— Що, кайфуєш? — пробував заговорити до Валюші, але вона не відповідала. — Жити треба весело, легко, — цитую їй Міху.

— Знаю, — цитує вона мені мене.

Після подій шаленої ночі на Мамонтові іменини вона взагалі на мене не реагувала. Потім я ще і ще пробігав очима петицію, і в душі мені було навіть шкода цих дівчат і хлопців, які тут працювали, і, можливо, дехто з них і справді вірив у своє високе покликання. Але мені було шкода й друзяку Міху, хоч я чомусь був упевнений, що все, що там про нього, — чиста правда. Але я так само був упевнений, що він викрутиться.

Сумно, звичайно, буде, якщо не викрутиться. Тоді прощавай і наш розкішний дім на Сошенка, і теплиця, і сосни, і навіть до болю рідний Гляціал! Ні, Міха швидше рідну маму продасть, аніж забиватиме голову такими суто нематеріальними категоріями, як правда або честь. Але я теж з ним. Водій, охоронець і навіть з дипломом психолога — тут і зараз, як сторожовий пес, біля нього. То чим я кращий? І хіба може бути давня дружба виправданням, коли від цієї служби я отримую свій цілком конкретний шматочок комфорту?.. А те, що час від часу мені хочеться грюкнути дверима, плюнути на все, податися й посунути квартирантів у бабусиній хаті, — це лише наміри, які показують мене звичайним слабаком, яким я став. І ця наша так звана дружба тут ні до чого.

Мабуть, мій диплом психолога шкодить мені як охоронцю. Бо хоч, здавалося, і був готовий до всього, але мить, коли до приймальні почав завалювати народ, я проґавив. Ту мить, коли їх ще можна було зупинити у дверях. Журналісти розтеклися по кімнаті, Валюша перестала набирати і собі підвелася, відступила до стіни, а я відступив до шефових дверей. Найпаскудніше у цій ситуації було відчувати себе в одній команді з Артурчиком. Але діватися було нікуди, і я навіть легенько відштовхнув від Валюшиного стола якогось хлопчину, здається, з відділу спорту.

Проте я даремно хвилювався. Двері у мене за спиною відчинилися, я ледь встиг відступити, й усміхнений Міха сказав:

— Заходьте, панове! Прошу… Ми вас чекаємо, — декому він навіть потис руку.

Коли всі зайшли, він вийшов у приймальню, відвів мене до вікна й упхав в